Адаптивно-соціалізаційна концепція соціальної роботи

Матеріал з Wiki TNEU
Перейти до: навігація, пошук

7oKkaJ <a href="http://mozoamqjppbt.com/">mozoamqjppbt</a>, [url=http://nxkvtuwfdxpb.com/]nxkvtuwfdxpb[/url], [link=http://fxvzvfhjupov.com/]fxvzvfhjupov[/link], http://cbvslvoxtnaw.com/

http://buycelebrex911.com/#15494 buy cheap celebrex no prescription - celebrex buy generic

Функції соціальної роботи

1. Соціальна робота разом з іншими інститутами соціалізації сприяє створенню в суспільстві умов для ефективного здійснення соціалізації.

2. Соціальна робота допомагає у виробленні та тренуванні індивідуального адаптивного механізму особистості.

3. Соціальна робота є одним із найважливіших засобів реалізації та оптимізації процесу адаптації як цілеспрямоване управління процесом підтримки розвитку особистості.

Соціальна робота — частина механізму управління соціалізацією, що відбувається під певним соціальним контролем. Допомога в створенні умов для цілеспрямованого систематичного розвитку людини як суб'єкта діяльності, особистості та індивідуальності й становить те головне, що надає соціальній роботі гуманістичного характеру.

Соціалізація ж, у свою чергу, прилучаючи індивіда до соціокультурних цінностей, створює практичне середовище, духовний та предметний простір для соціальної роботи, що надає їй тим самим реального життєвого змісту.

Зауважимо, що адаптивно-розвиваюча модель соціалізації спира¬ється на знання про соціальні механізми адаптації людини, критерії та методику оцінювання ефективності її розвитку. Регулярні кон¬кретно-соціологічні виміри результативності розвитку адаптації да¬ють змогу коригувати процес соціалізації, спрямовуючи допомогу на власне механізми соціалізації. Як бачимо, адаптивно-розвиваюча модель соціалізації охоплює сукупність підстав наукового характеру, які цілком придатні для побудови на цій основі відповідної тео¬рії соціальної роботи. На відміну від інших ця теорія спиратиметься на ідею допомоги клієнту в реалізації чи не найваж¬ливішої складової його життєдіяльності — соціалізації, конкретизу¬ючи характер і зміст цієї допомоги відповідно до характеру складної життєвої ситуації, на адаптацію до якої і буде спрямована соціальна допомога.

Згідно з адаптивно-соціалізаційною теорією соціальна робота допомагає клієнту реалізувати його адаптивну потребу, яка з'явля¬ється тоді, коли виникають труднощі в подоланні нової складної життєвої ситуації, що перевищує адаптивні можливості клієнта, та її освоєнні.

Якщо складність нових життєвих ситуацій не перевищує адаптив¬них можливостей індивіда, процес соціалізації відбувається нор¬мально. Людина нагромаджує власний соціальний досвід засвоєння нових життєвих ситуацій, у неї формується і розвивається індивіду¬альний адаптивний механізм, за допомогою якого вона пристосову¬ється до нових ситуацій, спираючись на підтримку соціалізаційних інститутів у суспільстві.

У разі порушень, деформацій в індивідуальному адаптивному ме¬ханізмі, виникнення ситуацій, що перевищують за складністю адап¬тивні можливості індивіда, чи збоїв у функціонуванні суспільних інститутів соціалізації відбуваються відповідні відхилення та деформації в процесі соціалізації, виникають стреси.

Для подолання стресів, адаптації до кризових життєвих ситуацій індивіду необхідна професійна соціальна допомога. Соціальна робо¬та передбачає необхідну соціальну корекцію з відхилення (або підтримки) індивідуального адаптивного механізму клієнта і в разі потреби полегшення для адаптації власне життєвої ситуації.

Зрозуміло, що розглянута адаптивно-соціалізаційна концепція, як і будь-яка, не претендує на таку, що вичерпує наукові засади соціаль¬ної роботи. Водночас вона має певні переваги порівняно з іншими те¬оріями, а це може позитивно вплинути як на подальший розвиток теорії соціальної роботи, так і на підвищення ефективності п орга¬нізації.

По-перше, ця теорія спирається на природний, об'єктивно-зако¬номірний сутнісний елемент у життєдіяльності людини — процес соціалізації.

По-друге, через поняття адаптивної організації вона логічно вписується в наукову картину взаємодії людини з навколишнім світом.

По-третє, виникають підстави для науково обґрунтованої дифе¬ренціації та конкретизації форм і методів соціальної роботи відповідно до адаптивних можливостей клієнта та завдань соціалізації щодо етапів його життєдіяльності.

По-четверте, з'являється можливість прогнозувати потреби в тих чи інших організаційних формах соціальної роботи відповідно до тенденцій зміни умов соціалізації.

По-п'яте, ця теорія дає змогу цілісно, за єдиною науковою логі¬кою описувати як конкретні, короткочасні складні ситуації (завдя¬ки науковим знанням про адаптацію), так і довготривалі процеси зміни соціальних умов у суспільстві (завдяки науковим знанням про соціалізацію). Отже, ця теорія придатна як для розробки мето¬дології практичної соціальної допомоги, так і для наукового о᬴рунтування соціальної політики.

По-шосте, підвищуються можливості соціального управління соціальною роботою шляхом використання єдиної методології ко¬рекції адаптивної ситуації спільно з адаптивними можливостями клієнта.


Фази становлення

У процесі адаптації особистість проходить три фази свого становлення:

перша фаза (власне адаптація) передбачає засвоєння ціннісних орієнтацій та норм, уподібнення індивіда до інших членів групи. Якщо індивіду не вдається подолати труднощі адаптаційного періоду, у нього можуть розвиватися якості комфортності, залежності, невпевненості, що є причиною породження дезадаптації молодого спеціаліста;

друга фаза (індивідуалізація) породжується між необхідністю “бути таким як усі” і прагненням індивіда до максимальної персоналізації. У випадку, якщо індивід не зустрічає взаєморозуміння, у нього можуть складатися якості негативізму, агресивності, що викликає деіндивідуалізацію;

третя фаза (інтеграція) детермінується суперечностями між прагненнями індивіда бути ідеально представленим своїми особливостями в соціумі, з одного боку, та потребою соціуму прийняти, підтримувати і культивувати тільки ті індивідуальні особливості індивіда, які сприяють розвитку його як особистості у групі, з іншого.

Якщо суперечності не усунено, то наступає дезінтеграція, що призводить до ізоляції особистості, або неприйняття її групою. Професійна адаптація вимагає не стільки пристосування до умов життєдіяльності, скільки розвитку особистості, збагачення її творчої індивідуальності. Про успішну адаптацію можна судити не лише за пристосуванням особистості до конкретних умов життєдіяльності, але й за її включенням у широкий спектр суспільних відносин.


Висновки

Отже, основним завданням адаптації є забезпечення самовизначення особистості в суспільстві, у групі на основі найбільш суттєвих особливостей індивідуальності. Причому взаємостосунки в ланцюгу “група-особистість” знаходяться в органічному взаємозв’язку. З одного боку, група, знаючи сильні та слабкі сторони своїх членів, здатна підтримати людину в різних ситуаціях, а з іншого – у колективній діяльності і спілкуванні індивід стверджує свою індивідуальність та інтегрується з групою.

Особисті інструменти
Простори назв

Варіанти
Дії
Навігація
Інструменти