Соціальна робота

Соціальна робота — професійна діяльність, що спрямована на надання кваліфікаційної допомоги будь-якій людині, групі людей, громаді, що розширює або відновлює їхню здатність до соціального функціонування, суспільної адаптації й сприяє реалізації їхніх громадянських прав.

У цьому розділі розміщені такі дослідження:

Адаптивно-соціалізаційна концепція соціальної роботи

[[Соціалізація клієнта як накопичення соціального досвіду в процесі успішної адаптації до важких життєвих ситуацій, за допомогою соціального працівника]]

Допомога клієнту в адаптації до складної, для нього, соціальної ситуації як базова ідея адаптивно – соціалізаційної концепції соціальної роботи

Тема 2 Соціалізація клієнта як накопичення соціального досвіду в процесі успішної адаптації клієнта до важких життєвих ситуацій. Вступ Процес соціалізації завжди був і буде актуальним там, де існує людське суспільство. Навіть тоді, коли поняття „соціалізації" не мало своєї назви, вона існувала там, де було угрупування людей, які жили за певними правилами. Поняття "соціалізація" невід'ємне від понять "особистість", "соціум" та "виховання", тому це питання завжди залишається актуальним та невичерпним.

1. Визначення поняття «соціалізація» різноманітними вченими Для того щоб ґрунтовніше розглянути дане питання слід дати визначення терміну “соціалізація”. Термін «соціалізація», незважаючи на його поширеність і більш як столітню історію існування, не має однозначного трактування серед різних представників педагогічних, психологічних та філософських наук. Пов’язану з ним галузь соціального знання почали розробляти Г.Тард і Ван Женнец. Г.Тард використовував цього для позначення процесу входження індивіда до нації, народу, суспільства шляхом універсального засобу наслідування [7, с.186]. Проблеми соціалізації дискутувались А.Валлоном і Ж.Піаже. Передумови для першого концептуального підходу були створені Е.Дюркгеймом [7, с.186]. Поняттям «соціалізація» різні дослідники виділяють ті чи інші сторони цього процесу в залежності від аспекту і мети, яка ставиться в дослідженні [8, с.186]. Зміст поняття «соціалізація» деякі автори бачать у тому, що це процес «входження індивіда в соціальне середовище, пристосування до нього, освоєння певних ролей і функцій»(Б.Д. Паригін) [7, с.186]. І.С.Кон вважав процесом соціалізації «засвоєння індивідом соціального досвіду, в ході якого утворюється конкретна особистість» [7, с.187]. Про те, автором даного поняття науковці визнають: - американського соціолога Ф.Гіддінгса (1855-1931), який вперше застосував його в 1887 році в праці “Теория социализации”. Сутність терміну американський фахівець зводив до розвитку соціальної природи індивіда, підготовки його до соціального життя; - французського соціолога Е.Дюркгейма (1858-1917) та американського вченого С.Кулі (1864—1929), які під цим поняттям розуміли пасивне пристосування індивіда до умов суспільства; - американського соціолога Ф.Гіддінгса (1855-1931) і француза Г.Тарда (1843-1904), які тлумачили його як процес розвитку людини в соціумі; - американського соціолога Т.Парсонса (1902-1979), що під цим терміном розумів пристосування індивіда до умов середовища. Аналіз довідкової літератури та праць науковців (Р. Гурова, Н. Лавриченко, В. Москаленко та ін) дозволяє стверджувати, що досліджуваний термін у педагогічну науку в тлумаченні більш близькому до сучасного розуміння запропонував Е. Дюркгейм на початку ХХ ст., а американський вчений Т. Парсонс, як відзначається в “БСЭ”, вже спирався на його праці. Доцільно також звернути увагу, що визначення поняття “соціалізація”, яке дав Е. Дюркгейм, не повністю співпадає з сучасним його тлумаченням. Але для свого часу це була випереджаюча спроба. Особливої популярності термін “соціалізація” набув в Україні та Росії в 20-ті рр. ХХ ст. у зв’язку з всебічною розробкою теорії соціального виховання. До цього поняття, забутого в 30-ті рр., першими почали повертатися західні педагоги з середини 50-х рр. ХХ ст. У вітчизняній суспільствознавчій літературі, на відміну від зарубіжної, термін “соціалізація” до 60-х рр. мало вживався. У другій половині 60-х рр. ХХ ст. ця теорія вже широко розроблялася такими вітчизняними науками, як психологія, соціологія та соціальна психологія, але недостатньо використовувалась у педагогічній практиці [2]. У педагогічну науку такі поняття, як “соціалізація” та “соціальне формування особистості”, були введені в кінці 70-х рр. ХХ ст. і набули широкого визнання та всебічного вивчення тільки в 90-ті рр. ХХ ст. Найбільш широкий зміст у поняття “соціалізація” включають філософи, які розглядають його як двобічний процес розвитку особистості у взаємодії з оточуючим соціальним середовищем [2, c. 18]. У психолого-педагогічній літературі під “соціалізацією” розуміється: - процес становлення особистості й засвоєння індивідом соціального досвіду, цінностей, норм, установ, властивостей суспільства, соціальних груп до яких він належить (Н.Бура, В.Лозова, Г.Троцко, І.Хохленков, А.Яременко); - форма впливу, що спрямована на формування заданої поведінки дітей та молоді в суспільстві (А.Чулкова); - соціальна адаптація та відособлення індивіда (М.Галагузова, А.Мудрик); - засвоєння індивідом соціального досвіду, входження до системи соціальних зв’язків, а також відтворення системи зв’язків індивіда за рахунок його активної діяльності (Г.Андрєєва, А.Капська, М.Фіцула, В.Шепель); - процес входження у соціальне середовище і суспільство в цілому та пристосування до нього (Б.Паригін); - мета і складова шкільного педагогічного процесу (Н.Лавриченко). Таким чином, вітчизняні науковці під поняттям “соціалізація” розуміють як процес, так і результат виховної діяльності всіх соціальних інститутів. Слід також зазначити, що у поглядах окремих авторів на сутність поняття “соціалізація” простежуються певні неточності, суперечності. Наприклад, Г.Філонов відзначає, що “процес становлення людини як особистості характеризується … і соціалізацією, і вихованням” [5, c.23]. Незрозуміло, чому автор відокремлює поняття “виховання” від більш широкого — “соціалізація”, яке, навіть за власним визначенням Г.Філонова, виступає складовою частиною процесу соціалізації. Виходячи з визначення “соціалізації” (від лат. Socialis — громадський) як “процесу залучення індивіда до системи суспільних відносин, формування його соціального досвіду, становлення й розвитку як цілісної особистості” [4, c.314], можна стверджувати, що цей процес передбачає формування індивіда як під впливом цілеспрямованих факторів (виховання на різних рівнях), так і стихійних (наприклад, безпосереднє спілкування людей тощо).

2. Концепції щодо соціалізації особистості

Важливою для розуміння психолого-педагогічних можливостей соціалізації як детермінуючого фактора становлення самоцінності є інтерпретація французьким соціологом Г. Тардом процесу інтернаціоналізації норм поведінки через соціальну взаємодію людей. Типові соціальні відносини він розглядає у системі «вчитель-учень», відтворення яких на різних етапах соціальної життєдіяльності  дозволяє успішну реалізацію принципу соціального успадкування, на цій основі, стабілізації суспільного організму. Американський соціолог Ф. Хіддісгс підкреслює, що соціалізація як процес розвитку соціальної природи й характеру людини відбувається в результаті контактів з довкіллям, так і завдяки впливам суспільства за певним «свідомим планом».

Застосування напрацьованих фахових методик дозволяє: вивчати соціально-психологічні закономірності розвитку людини у певному суспільстві; здійснювати порівняльний аналіз перебігу соціалізаційних процесів у різних соціокультурних середовищах; встановлювати взаємозв'язок між існуючими виховними технологіями та його соціальною структурою, співвідношення між цілями і засобами соціалізації молоді; з'ясовувати специфіку культури спілкування у певних соціумах та її вплив на процес соціалізації. Перспективною у сучасних умовах є розробка теорії і безумовно практики соціалізації на засадах полікультурності. Здійснювані в останні десятиліття міждисциплінарні психолого-педагогічні та психолого-соціальні дослідження сприяли утворенню нових галузей наукового знання - вікової соціальної психології (вивчає закономірності життєдіяльності й комунікативної культури особистості у процесі безпосереднього і опосередкованого спілкування); педагогічної соціальної психології (з'ясування педагогічних впливів на соціально-психологічні явища). Досліджуючи концептуальний статус поняття «соціалізація» у контексті розвитку самоцінності особистості більшість українських вчений наголошують, що вона, як така, може розвинутись лише у процесі становлення її як активного суб'єкта соціокультурної життєдіяльності. У зазначеному контексті соціалізація постає втіленням дуалізму, засвоєного індивідом соціального досвіду шляхом активного входження в систему соціальних зв'язків й активного відтворення цих зв'язків механізмами соціокультурної діяльності. У такий спосіб долається контроверза між розумінням соціалізації як процесу входження індивіда у певний суспільний організм, адаптації й реалізації ролі індивіда як агента суспільного розвитку. Соціальне становлення й розвиток самоцінності мають розглядатися як іманентні самоорганізації соціуму, а людина - як суб'єкт і об'єкт суспільних відносин . Процесуально, соціалізація клієнта являє собою поступово-поетапне розгортання усієї системи соціальної життєдіяльності, кожна фаза якого позначається певним діяльнісним вектором. У процесі соціалізації відбуваються активне засвоєння особистістю нових ролей й осмислення їхньої значущості, удосконалюються продуктивні можливості індивіда як суб'єкта соціокультурної діяльності. Формується «Я» -концепція, позначена певним рівнем самосвідомості особистості - самосприйняття як деякої цілісності й наявність усвідомлення самоідентичності. Серед найпоширенішіих зарубіжних соціологічних та соціально-психологічних концепцій провідне місце належить теорії американського соціолога Т. Парсонса , пов'язану з інтерпретацією соціалізації як процесу інтеграції індивіда у соціальну систему шляхом інтернаціоналізації загальноприйнятих норм й прилучення до загальнозначущих цінностей. Соціалізація як навчання соціальним ролям, на думку вченого, є необхідною запорукою процесів навчання та виховання. У відповідності з концепцією психоаналізу З. Фрейда модель соціалізації полягає у налагодженні особистісного контролю в умовах визнання людини «соціальною» внаслідок уроджених агресивних інстинктів. Вчений виокремлює психологічні механізми соціалізації: імітацію, ідентифікацію, а також почуття сорому і провини. Імітацією, за З. Фрейдом, називається усвідомлена спроба дитини копіювати певну модель поведінки персоніфікованими зразками для наслідування можуть виступати батьки, родичі та друзі. Зазначена модель, заснована на визнанні невиправності натури, залишає мало можливостей для продуктивного виховного впливу. Модель "соціального навчання" запропонована біхевіористами Дж. Доллардом, Б. Скіннером та Р. Уолтерсом та заснована на формулі "стимул-реакція". У цій інтерпретації соціалізація постає модифікацією людської поведінки шляхом дозування стимулів, а саме пропорційності виховних покарань і заохочень з метою орієнтації на належну поведінку. У відповідності з даною моделлю життєва позиція особистості формується на засадах тренування, і, отже, втрачають актуальність внутрішні рухові сили, засновані на емоціях або на інтелекті. Представники концепції «дзеркального Я», Ч. Кулі, Дж. Мід та ін. вважають, що особистість формується в умовах численних інтеракцій людей з навколишнім світом, у результаті яких вона навчається дивитися на себе очима інших, мислити про себе, як про інших, розуміти поведінку інших. За зазначеними дослідниками підкреслюється процесуальний характер соціалізації, а головна увага приділяється впровадженню механізмів психологічного тренінгу й особистісного контролю. Проте переоцінюється й роль і місце соціальної ролєвості та механізми ретрансляції соціокультурного досвіду. Когнітивна модель соціалізації (Ж. Піаже, Л. Кольберг, А. Маслоу, К. Роджерс) будується на ідеї детермінації поведінки соціально забарвленими знаннями, сукупність яких утворює у людський свідомості цілісний образ навколишнього світу. Зокрема, за К. Роджерсом, лише у рухові до самореалізації, особистісного зростання й прагнення стати повноцінно функціонуючою особистістю й полягає зміст людської соціокультурної поведінки. Вагомим внеском у розробку проблематики соціалізації особистості позначилась інкультурнаційна концепція, репрезентована Ф. Боасом і Б. Маліновським. Вони інтерпретують соціалізацію передовсім як процес акумуляції та примноження цінностей духовно-культурної спадщини. Щоправда, індивід бере у ньому участь як пасивний споживач, що автоматично сприймає культуру у своєму індивідуальному розвиткові. Знаковим явищем в інтерпретації феномену соціалізації стала розвивальна концепція американського психолога і соціолога Е. Еріксона (1902-1994). Він створив вчення про ідентичність, показав, що зміна соціокультурних умов спричиняє необхідність втрати попередньої й формування нової ідентичності людини. У відповідності з концепцією Е. Еріксона, почуття глибокої (базисної) довіри, яка конституюється на основі досвіду першого року життя, правомірно вважати психологічним фундаментом усього подальшого життя особистості. Переборюючи складні життєві ситуації людина збагачується новим соціальним досвідом і вступає у наступну стадію онто- і культурогенезу.. У 60-і роки минулого століття вітчизняна соціологічна і педагогічна наука почала зазнавати вплив західних концепцій соціалізації. Об'єктом фахових досліджень став цілеспрямований вплив соціуму на особистість. За визначенням Б. Паригіна, соціалізація - не просто процес автоматичного сприйняття індивідом вимог, функцій і ролей соціального середовища, способів соціального спілкування і взаємодії, а й процес становлення людини в загальній формі . Українські соціальні філософи Л. Сохань, П. Кряжев характеризують процес соціалізації як виокремлення людини з тваринного світу й піднесення над ним здобутками духовної культури людства . 70-ті роки ХХ століття позначилися напрацюваннями у сфері соціальної філософії та психології І. Кона і В. Ольшанського. У відповідності з їхньою концепцією соціалізація виступає процесом, в ході якого людська істота набуває соціокультурних потрібних якостей, для продуктивної життєдіяльності". Поглиблено вивчаються впливи на соціалізацію людської особистості перебігу та наслідків науко-технічної революції (Б. Паригін, В. Марков та ін.). Свідомо соціалізуючись, людина активно включається у багатоваріантну систему функціонуючих суспільних відносин. Такі вчені як М. Каган і В.Москаленко вкладали у поняття соціалізації ідею становлення людини в процесі філогенезу як діяльного суб'єкта соціальних відносин. У відповідності з концепцією соціального філософа І. Кона, соціологів А. Харчева, Я. Щепанського, соціалізація являє собою процес формування основних параметрів людської особистості (розуму, почуттів, здібностей та ін.) засобами навчання та виховання, засвоєння соціальних ролей. Репрезентант російської вікової психології Д.Фельштейн зауважує, що важливе місце у соціалізаційних процесах належить відносинам тину "дитина-суспільство". За концепцією українського психолога А. Мудрика, процес соціалізації відбувається в двох напрямках: шляхом теоретичного прилучення індивіда до соціального досвіду та практичного оволодіння цим досвідом. Стрижневим для механізму соціалізації особистості є практичне оволодіння соціокультурним досвідом. Сучасною психолого-педагогічною думкою проводиться ідея безперервності процесу соціалізації в умовах наявності вікових відмінностей між поколіннями. Несхожість дитячого та дорослого світорозуміння супроводжується «розмиванням» усталених критеріїв «дорослий-дитина», що позначається на протилежності оцінок сучасних соціальних проблем. Свідченням цього може слугувати специфіка феномену молодіжної субкультури. Являючи собою сукупність поглядів, цінностей, норм поведінки та моди, вона формується на стикові масової й популярної культур. Вона позначається несприйняттям соціальної дійсності замість її перевлаштування й удосконалення. Одним із способів втечі від дійсності (есканізму), а також реалізації прагнення уподібнитись дорослим є вживання наркотиків. Молодіжна культура володіє своєю мовою, мистецтвом і стилем поведінки. Виявом соціальної нестабільності на рівні соціуму є різке посилення соціальної стратифікації, роз'єднання соціальних верств за двома основними критеріями - етнічною належністю й рівнем матеріальної забезпеченості. На рівні суспільної свідомості зазначена диференціація суб'єктивно переживається як криза соціальних цінностей та ідеалів. Одним з найпоширеніших у сучасній психології є ситуаціоністський напрямок дослідження процесів соціалізації особистості. Г. Тард, Ф.Гіддінс наголошують на особливому впливові трансформацій конкретної соціальної ситуації на поведінку індивіда. Соціалізація інтерпретується як фактор, що уможливлює здатність особистості ввійти у нові ситуації соціокультурного розвитку. Засадничими для конструктивістської концепції соціалізації (В.Москаленко, Я. Гилінский) є визнання принципової пізнаванності світу й людини у ньому завдяки механізмам соціальної ідентифікації; тлумачення останньої як результату ресоціалізації в умовах динамічних трансформацій сучасного суспільства; врахування значення соціальної ідентифікації для свідомого вибору лінії поведінки у нестандартних й непередбачуваних обставинах. Висновки Проблема дослідження соціалізації особистості завжди доповнюється новими аспектами: аналізом змін умов соціалізації особистості під впливом науково-технічної революції, міждисциплінарним дослідженням людського "Я". Триває розширення напрямків дослідження соціалізації, уточнюються її структура та функції, поглиблюється вивчення соціальних механізмів та інститутів соціалізації, уточнюються особливості взаємодії соціалізації та виховання в сучасних умовах.

Список використаної літератури 1. Дистервег А. Избранные педагогические сочинения. — М.: Государственное учебно-методическое издательство Министерства просвещения РСФСР, 1956. - 374 с. 2. Москаленко В.В. Социализация личности (философский аспект). - К.: Вища школа, 1986 - 200 с. 3. Мудрик А.В. Введение в социальную педагогику. — М.: Институт практической психологии, 1997. - 364 с. 4. Український педагогічний словник / За ред. С.У. Гончаренка. — К.: Либідь, 1997. - 375 с. 5. Формирование личности: проблема комплексного подхода в процессе воспитания школьников / Под ред. Г.Н.Филонова. - М.: Педагогика, 1983. - 256 с. 6. Ярмаченко М.Д. Основні педагогічні категорії // Педагогіка і психологія. - 1998. - №4. - С.5-12. 7. Москаленко В.В. Соціальна психологія. Підручник. Видання 2-ге,

       виправлене та доповнене – К.: Центр учбової літератури, 2008. – 688с.

8. Седов Л. А. Парсонс, Толкотт// Современная западная социология: Словарь. М.: Политиздат, 1990, с.257-260 9. Андреева Г.М. Психология социального познания . - М.: Аспект-Пресс,

    2000.

10. Белинская Е.П., Тихомандрицкая О.А. Социальная психология

     личности.- М., 2001.

11. Майерс Д. Социальная психология. Перев. с англ. - СПб.: Питер Ком,

    1999.

12. Москаленко В.В. Соціальна психологія: Підручник.-Київ: Центр

    навчальної літератури, 2005.

13. Москаленко В.В. Социализация личности: Философский аспект. - К.:

     Вища школа, 1986. - 224 с.

14. Москаленко В.В., Циба В.Т. Культурно-діяльнісна концепція соціалізації

    особистості // Педагогіка і психологія. - 1995. - № 3. - С. 34 - 35.

15. Мудрик А.В. Социализация: задачи социальной педагогики // Магистр. –

    1993. - № 3. - С. 40 - 50.

16. Лукашевич М.П., Мигович І.І. Теорія і методи соціальної роботи. – К.:

    МАУП, 2002. – 136 с.

17. Социальная работа: Теория и организация: Учеб. пособие / Под ред. П.П.

    Украинец. – Мн.: ТетраСистемс, 2005. – 288 с.

18. Социальная работа: теория и практика: Учеб. пособие / Отв. ред. д.и.н.,

     проф. Е.И. Холостова, д.и.н., проф. А.С. Сорвина. – М.: ИНФРА-М, 2004.  
     – 427 с.