Відмінності між версіями «Головні напрями в сучасній психології»

Версія за 22:22, 21 липня 2012

cDYlCi <a href="http://ylvfnrquwyby.com/">ylvfnrquwyby</a>, [url=http://fctgoorbbhrc.com/]fctgoorbbhrc[/url], [link=http://nqefqphgtppq.com/]nqefqphgtppq[/link], http://vzfdxzuwrcgl.com/

Психіка і вища нервова діяльність

Впродовж останніх двох сторіч розвиток психології був тісно пов'язаний з досягненнями філософської думки та успіхами при­родничих наук.

Матеріалістична інтерпретація природи та сутності психічних явищ була зумовлена появою філософії діалектичного ма­теріалізму й розвитком вчення про природу психіки — (І.М.Сєченов, І.П.Павлов).

Відображувальна діяльність людини засадово зумовлена реф­лекторною діяльністю мозку. Фундатором вчення про рефлек­торну природу психіки є видатний російський фізіолог І.М.Сєченов (1829 — 1905). У своїх працях він вказував, що джерелом психічних актів як відображення діяльності є зовнішні подраз­ники, що діють на організм. Ця діяльність виникає в процесі взаємодії індивіда з оточенням, що здійснюється завдяки реф­лекторній діяльності мозку.

У своїй праці "Рефлекси го­ловного мозку", опублікованій у 1863 році, І.М.Сєченов писав, що "всі акти свідомого і несвідомого життя за способом походження є рефлекси", що без зовнішнього чуттєвого подразнення немож­лива психічна діяльність.

Вчення І.М.Сєченова про рефлекторну природу психіки далі розвинув І.П.Павлов (1849 — 1936) у своєму вченні про вищу не­рвову діяльність. Теорія рефлекторної діяльності спирається на три головні принципи наукового дослідження:

1) принцип детермінізму, тобто поштовху, причини для будь-якої дії, її ефекту;

2) принцип аналізу та синтезу, тобто розкладання цілого на час­тини і потім складання нового цілого з елементів;

3) принцип структурності і пристосування динаміки до струк­тури.

взаємодіють, систематизуються й закінчуються динамічним стере­отипом.

Засадовим стосовно вчення про вищу нервову діяльність є розуміння єдності організму та середо­вища. В організмі "все із зовнішнього світу". Зв'язок організму з його середовищем здійснює нервова система. Вона, як зазначає І.П.Павлов, є система відносин, зв'язків. Поведінка організму визначається тими умовами, тим середовищем, в яко­му живе й діє жива істота.

Дослідженнями доведено, що великі півкулі го­ловного мозку відіграють провідну роль у діяльності всього ор­ганізму. Кора великих півкуль головного мозку, забезпечуючи потреби організму, разом з найближчими до кори підкорковими нервовими центрами здійснює складну аналітико-синтетичну діяльність. У ній утворюються найскладніші тимчасові нервові зв'язки, за допомогою яких здійснюється регуляція відносин між організмом та зовнішнім середовищем, а також регуляція в діяль­ності самого організму.

Цю діяльність великих півкуль головно­го мозку І.П. Павлов і називає вищою нервовою діяльністю і підкреслює, що поведінка живого організму являє собою певну систему реакцій або рефлексів на подразники зовнішнього і внутрішнього середовища.

Рефлекс — відповідь організму на подразнення, яка здійснюється за допомогою нервової системи. Рефлекторна діяльність — головна форма діяльності нервової системи. Розрізняють два різновиди рефлексів: безумовні, з якими тва­рина народжується, та умовні, які виробляються у неї після наро­дження, в - процесі життя.

Безумовні рефлекси виробилися, закріпилися в процесі три­валого періоду біологічного розвитку живих істот. Вони потрібні тварині з перших днів її життя для забезпечення її існування. Безумовні рефлекси забезпечують організмові пошук поживи, уникнення шкідливих впливів тощо.

Безумовні рефлекси спричинені безумовними подразнення­ми, тобто такими подразненнями, які, діючи на відповідні рецеп­тори — смаковий, дотиковий та інші, викликають відповідні ре­акції організму. Безумовні рефлекси не зникають і весь час діють при нормальному стані організму. Складна система безумовних рефлексів являє собою ту діяльність, яку називають інстинктив­ною.

Безумовні рефлекси не можуть задовольнити потреб вищих організмів, що живуть за складних умов. Безумовні рефлекси могли б забезпечити потреби організму лише при абсолютній постійності зовнішнього середовища. Але оскільки зовнішнє середовище весь час змінюється, то пристосу­вання до нього за допомогою одних лише безумовних рефлексів неможливе. Необхідне доповнення їх тимчасовими зв'язками, які утворюються у тварин та людини в процесі життя.

Головний принцип роботи великих півкуль, як довів І.П.Павлов, - утворення тимчасових нервових зв'язків, або умов­них рефлексів. Під час своїх досліджень він помітив, що за певних умов у тварин виникають рефлекси і за відсутності безумовних подразників, наприклад іноді слина у собаки починає виділяти­ся при появі людини, яка його годує, хоча у цей момент їжі со­баці й не дають.

Рефлекси у таких випадках виникають під впли­вом подразників, які названі умовними рефлексами; коли на тварину одночасно діють два подразники — один без­умовний, наприклад їжа, і другий умовний, який сам по собі не викликає рефлексу, наприклад дзвінок, то у головному мозку ви­никають два збудження — від їжі і від дзвінка.

Через те що вони діють одночасно, між збудженими нервовими центрами утво­рюється замикання, тобто встановлюється нервовий зв'язок. Унаслідок цього зв'язку умовний подразник починає викликати рефлекторну реакцію, як і безумовний. Такі рефлекси названі умовними рефлексами.

Зі зміною умов життя змінюються рефлекси. Вони зникають, тобто гальмуються, якщо умовний подразник не підкріплювати безумовним, і поновлюються, якщо умовний подразник знову підкріпити безумовним.

Умовно-рефлекторна діяльність людини являє собою надзви­чайно складну, різноманітну й витончену систему зв'язків. Нові нервові зв'язки утворюються не лише на грунті безумовних, але й на грунті вже існуючих, раніше утворених умовних зв'язків, які набули відповідної сили та стійкості. Необхідними умовами утво­рення умовних рефлексів - оптимальна сила подразника, ак­тивність кори великих півкуль головного мозку та підкріплення умовних подразників безумовними. У навчанні такими підкріпленнями є інтерес до знань, допитливість, здивування но­визною явищ.

Головними процесами нервової діяльності - збудження та гальмування.

На кору великих півкуль одночасно діє велика кількість різноманітних подразників, але реагуємо ми не на всі, що дохо­дять до кори великих півкуль. На значну частину подразників ор­ганізм не реагує, оскільки збудження, викликані ними, гальму­ються.

Гальмування відбувається одночасно із збудженням. Завдяки гальмуванню низки ділянок кори збудження спрямовується в якомусь одному напрямку й зосереджується в певному пункті кори. За певних умов збудження і гальмування поширюються, іррадіюють по корі великих півкуль, викликаючи збудження або гальмування інших ділянок кори, чи знову зосереджуються, кон­центруються в пункті свого виникнення.

Завдяки іррадіації збудження у свідомості виникають різно­манітні асоціації — образи, думки, почуття, які або посилюють, або гальмують виконувану діяльність.

При концентрації збудження у певній ділянці кори інші її ділянки в цей час гальмуються. Поширення чи зосередження збудження та гальмування здійснюється за законом іррадіації та концентрації нервових процесів.

Збудження і гальмування між собою взаємодіють. Збудження певних ділянок кори великих півкуль викликає гальмування інших ділянок кори головного мозку і, навпаки, гальмування в одних пунктах кори викликає збудження в інших її пунктах. Та­ке явище здійснюється за законом взаємної індукції збудження та гальмування.

Розрізняють позитивну і негативну індукції. При позитивній індукції гальмування в певному пункті кори викликає збудження в інших її ділянках. Діяльність організму в таких випадках відбувається в напрямку цього збудження, поси­люється увага до змісту діяльності. При негативній індукції збуд­ження в якомусь пункті кори викликає гальмування в тих її ділянках, які були до цього діяльними.

Негативна індукція діє при відхиленні від головної діяльності й зосередженні на випад­кових подразненнях, які гальмують збудження від головного под­разнення, настає відвернення уваги від виконуваної діяльності.

Гальмування нервових процесів буває безумовне, або зовнішнє, і умовне, або внутрішнє. Зовнішнє гальмування настає внаслідок дії сильного стороннього подразника. Вироблений умовний рефлекс, наприклад, виділення слини на запалювання електричної лампочки, припиняється, якщо при цьому почне діяти сильний звук.

Зовнішнє гальмування є проявом дії негативної індукції. Во­но виявляється ще й у вигляді позамежового гальмування, яке ви­никає тоді, коли сила збудження перевищує можливості працез­датності нервової клітини. Сила подразника у таких випадках не тільки не викликає збільшення сили реакції, а, навпаки, сила ре­акції зменшується або зовсім гальмується.

Гальмівні процеси, що виникають у клітині через її перена­пруження, оберігають її від руйнування. Через це таке гальмуван­ня називають ще захисним гальмуванням.

Внутрішнє гальмування так само зумовлюється зовнішніми обставинами. Одним з проявів умовного, або внутрішнього, галь­мування є послаблення тимчасових зв'язків. Воно настає тоді, коли умовний подразник (наприклад, світло), на який вироблено умовний рефлекс, час від часу не підкріплюється безумовним подразником (наприклад, їжею). Утворений зв'язок у такому ви­падку гальмується і рефлекс згасає.

Якщо умовний подразник знову підкріпити безумовним, то загальмований тимчасовий не­рвовий зв'язок легко поновлюється і умовний подразник знову викликає умовний рефлекс. Гальмування тимчасових нервових зв'язків спричиняє забування.

Важливим проявом внутрішнього гальмування є диференціююче гальмування. Якщо серед умовних подразників, на які вироблено умовний рефлекс, підкріплювати безумовним под­разником лише деякі з них, то після цього умовний рефлекс ви­являється на ті умовні подразники, які підкріплювалися безумов­ним. Збудження ж від інших, не підкріплюваних подразнень гальмуються, і умовний рефлекс на них не виявляється.

Так, як­що вироблено умовний рефлекс на звук, а потім підкріплюється звук лише певної висоти чи інтенсивності, то й умовний рефлекс далі виникатиме лише на звук тієї висоти чи інтенсивності, який підкріплювався. Відбувається диференціювання подразнень.

Ор­ганізм точно відрізняє дійові, тобто підкріплювані подразники від недійових, тобто не підкріплюваних безумовним подразни­ком. Дослідженнями встановлено, що собака, наприклад, може диференціювати звукові подразники з точністю до 1/8 тону. Диференціююче гальмування сприяє уточненню та розрізненню виправданих життям подразників від невиправданих.

Це яскраво виявляється в навчально-виховній діяльності. Розрізнення, уточ­нення та засвоєння знань або актів поведінки буває ефективним тоді, коли істотні властивості в них тими чи тими засобами підкріплюються, а неістотні — гальмуються.

Поряд із замикальною великі півкулі головного мозку здійснюють також аналітико-синтетичні функції.

Взаємодіючи з довкіллям, організм відповідає не на всі подразнення, що доходять до мозку, а лише на ті, які слугують задоволенню його потреб. Розрізняючи подразники, мозок на одні з них відповідає, а на інші не відповідає. Так здійснюється аналіз предметів зовнішнього світу.

Найпростіший аналіз здійснюють і нижчі відділи центральної нервової системи. Вищий аналіз, який є засадовим стосовно актів поведінки, здійснюється за допомогою кори великих півкуль головного мозку. Суть роботи кори полягає в аналізі та синтезі подразнень, що до­ходять до кори. Аналітична діяльність здійснюється за допомогою спеціаль­них механізмів - аналізатори. Вони започатковані й розвинулися в процесі біологічного розвитку тварин унаслідок їх пристосування до умов життя, до різноманітних видів енергії зовнішнього світу, що впливали на організм, — світлової, звуко­вої, хімічної, механічної, температурної тощо.

Великі півкулі являють собою грандіозний аналізатор як зовнішнього, так і внутрішнього світу організму. Аналізатори здійснюють свою аналітичну діяльність у зв'язку з гальмівними процесами в корі великих півкуль. Одні подраз­нення чи комплекси подразнень серед тих, що потрапляють до кори великих півкуль, виокремлюються, тобто викликають там збудження, на них тварина реагує, відповідає. Інші ж подразнен­ня гальмуються, й на них тварина не відповідає.

Процес аналізу має своє підґрунтя, з одного боку, в аналіза­торній здатності наших рецепторів, периферійних закінчень, а з іншого — в процесі гальмування, що розвивається в корі вели­ких півкуль головного мозку і відокремлює те, що не відповідає дійсності, від того, що відповідає дійсності. Процес гальмування сприяє вдосконаленню коригування аналітичної діяльності вели­ких півкуль головного мозку.

Водночас з аналізом великі півкулі головного мозку здійсню­ють і синтетичну діяльність, сутність якої полягає в замиканні нервових зв'язків.

Синтетична діяльність великих півкуль буває дуже складною. Утворюються цілі ланцюги й системи тимчасових зв'язків. Ті процеси, що їх у психології називають асоціаціями, є не що інше, як утворення тимчасових зв'язків, тобто акти синтезу. Мислення, вказував І.П.Павлов, являє собою не що інше, як асоціацію — спочатку елементарну, а потім ланцюги асоціацій, кожна ж пер­ша асоціація — це є момент народження думки.

Щоб успішно орієнтуватися в оточенні, тварина неодмінно повинна аналізувати й синтезувати його. Пізнавальні процеси, мис­лення — це і є складна аналітико-синтетична діяльність кори. Спе­цифічно людське мислення виникає на грунті складнішої аналітико-синтетичної діяльності кори великих півкуль на основі мови.

Діяльність великих півкуль головного мозку — це сигнальна діяльність. Великі півкулі головного мозку завжди діють у відповідь на різноманітні подразники, які сигналізують про те, що має для життя організму важливе значення. Наприклад, світло або звук можуть сигналізувати живій істоті про наявність їжі, про небезпеку тощо.

Сигнали, що їх викликають предмети та їхні властивості або явища природи, являють собою пер­шу сигнальну систему. Вона властива і тваринам, і людині.

Перша сигнальна система — це фізіологічне підґрунтя відчуттів, сприй­мань, уявлень. Дійсність для тварин сигналізується майже вик­лючно подразненнями, які безпосередньо надходять у спеціальні клітини зорових, слухових та інших рецепторів організму, та їх відбитками у великих півкулях.

Вища нервова діяльність людини як суспільної істоти якісно відмінна від вищої нервової діяльності тварин. У процесі праці, в суспільному житті люди виробили звукову мову як засіб зв'яз­ку, засіб спілкування між собою.

Мовна функція внесла новий принцип у діяльність великих півкуль. Слово у житті людини стало своєрідним сигналом. Воно є другою, спеціально людською сиг­нальною системою дійсності. Кожне слово як назва предмета, властивості чи дії замінює собою відповідний перший сигнал, тобто сигналізує перші сигнали.

Якщо наші відчуття та сприймання предметів і явищ навко­лишнього світу є для нас першими сигналами дійсності, кон­кретними сигналами, зазначає І.П.Павлов, то мова, насамперед кінестезичні подразнення, що йдуть до кори від мовних органів, — це другі сигнали, сигнали сигналів.

Слово, завдяки попередньому життю дорослої людини, пов'язане з усіма зовнішніми та внутрішніми подразненнями, що надходять у великі півкулі. Воно їх сигналізує, замінює й через це може викликати всі ті дії, реакції, які викликають конкретні подразнення.

Друга сигнальна система виникає на основі першої сигналь­ної системи й без неї існувати не може. Вона діє лише у зв'язку з першою сигнальною системою, вступаючи з нею в най­складніші взаємозв'язки.

Друга сигнальна система у взаємодії з першою сигнальною системою є фізіологічним підґрунтям вищого, абстрактного мис­лення людини та її свідомості, засобом пізнання самої себе. Низка інших психологічних процесів (сприймання, пам'ять, уява, утворення навичок тощо) своїм фізіологічним підґрунтям також має взаємодію першої і другої сигнальних систем. Участь другої сигнальної системи в цих психологічних процесах робить їх свідомими.

Великі півкулі головного мозку — надзвичайно складна ди­намічна система. В процесі діяльності постійно утворюються де­далі нові умовні зв'язки. Вони об'єднуються у певні системи. Системність зв'язків забезпечує успіх діяльності тварини та лю­дини.

Процеси, які відбуваються у великих півкулях головного мозку, постійно прагнуть до об'єднання, до стереотипної об'єднувальної діяльності. Безліч подразнень, що надходять до великих півкуль як ззовні, так і зсередини організму, стикаються, взаємодіють, систематизуються й закінчуються динамічним стере­отипом.

Динамічний стереотип необхідний для успішної взаємодії організму із середовищем. Повторення однакових рухів і дій, од­накових актів поведінки, схожих реакцій організму забезпечує йому успіх у діяльності, в задоволенні своїх потреб.

Усім відомо, що людина звикає до певного способу дій, ви­робляє певний спосіб сприймання, запам'ятовування, мислення. Автоматизуючи свої дії, вона виробляє навички та звички, які полегшують здійснення свідомо спрямованої діяльності. В усьому цьому головну роль відіграють динамічні стереотипи.

У процесі діяльності постійно утворюються нові динамічні стереотипи. Старі ж динамічні стереотипи не зникають, вони взаємодіють з новоутворюваними, сприяють їх утворенню або, навпаки, входять у суперечність з ними, унаслідок чого успішне утворення нових стереотипів гальмується.

Вироблення й перероблення динамічного стереотипу потре­бують великої роботи нервової системи. Вона може відбуватися впродовж тривалого часу й залежить від складності самої діяль­ності, а також від індивідуальності та стану тварини чи людини.

Вироблення й підтримання динамічного стереотипу завжди пов'язуються з певними переживаннями.

Нервові процеси, що відображаються в півкулях головного мозку при встановленні й підтримуванні динамічного стереоти­пу, є підґрунтям почуттів, вони зумовлюють їхній характер та інтенсивність. Почуття труднощів, бадьорості і стомленості, за­доволення і засмученості, радості і відчаю тощо мають своїм фізіологічним підґрунтям зміни, порушення старого динамічно­го стереотипу чи складність встановлення нового.

Динамічний стереотип краще утворюється тоді, коли подраз­ники діють у певній системі, у певній послідовності та у певному порядку. Підтримується динамічний стереотип додержанням певного зовнішнього порядку, системи та режиму діяльності.

Генетична психологія

Поряд з багатьма психічними процесами, явищами і психічними механізмами, співіснують: процеси породження, створення і функціонування психічних явищ. Поняття “генетичний” має охоплювати ці еволюційні та історичні явища. Але так склалося, що поняттям “генетична психологія” нажаль визначаються лише ті дослідження пов’язані з розвитком дитини.

Генетична психологія включає в себе розділи: 1. Період немовляти. 2. Дитинство (научіння, здібності, особистість, взаємини між дітьми і батьками). 3. Підлітковий вік. 4. Вік змужніння. 5. Геронтологія.

До ідеї генезису психічних явищ дослідники дійшли досить швидко. Створення ж системного предмета генетичної психології відбувається повільно. Це триватиме до того часу, поки не буде віднайдено спосіб розбудови системи генетичної психології, яка б задовольнила логічні та суттєві критерії буття предмета дослідження.

Дослідження Г. С. Костюка, визначили: а) предмет дослідження, б) метод, в) продукт, одержаний в наслідок розвитку психіки людини, - тобто основи загальної генетичної психології.

Поряд з генетичною психологією розвиваються й “дочірні” галузі.

Так, генетична епістемологія, заснована Ж. Піаже, є прикладом оригінального визначення предмета, завдань і методів, що підлягають дії законів генезису форм знань. Мета генетичної епістемології - дослідити, в якому віці і як людина оволодіває знаннями, поняттями, коли у неї виникають пізнавальні розумові операції і які їхні зв’язки з іншими сторонами її психічного життя. Ж.Піаже розглядав психологічні механізми виникнення у людини: а) різних форм і типів знання, б) понять, в) пізнавальних операцій, г) співвідношення знань різного типу і рівня.

Розвиток ідей загальної генетичної психології (С.Д.Максименко) визначає її об’єкт. Це - людина - духовно-тілесний індивід, породжений власною предметно-практичною діяльністю. Глибинний же зміст предмету - властивості людини. Така зміна предмета викликає зміни способів пізнання і заміщення вихідних понять генетичної психології. Програмою віддалених цілей навчання і виховання задається нормативний об’єкт (належна людина).

Так, аналіз вихідного стану психічного явища створює можливість одержання нового знання про наступні його стани. Було знайдено, що кожне психічне явище до певного моменту існує і не існує, виникає чи знищується. Але від факту генезису психічного, перетворення однієї форми на іншу і її видозмін до концепції генетичної психології тривалий час.

В психології існує багато фактів, які фіксують моменти зародження, виникнення психічних явищ, перерви поступовості (інсайт, продукти інтуїції тощо), стрибкоподібні переходи їх у новий стан, до нової функції, до нового способу дій.

Системна інтерпретація фактів генезису психічних явищ, розширили межі експерименту і сприяли застосуванню генетичних ідеї в психології і практиці. А нові методологічні установки дозволяють не лише визначити новий предмет дослідження, а й передбачати нові загальні ознаки предмета дослідження - розвиток властивостей людини.

Генетична психологія, на відміну від генетичної епістемології Ж.Піаже, повинна мати своїм предметом дослідження: а) виникнення психічних явищ, б) їхнє походження і в) становлення нових психічних механізмів у життєвих процесах , г) функціонування, а також д) відродження втрачених дійових функцій.

Багатогранність поняття “генетична психологія” полягає в тому, що воно охоплює три більш-менш глибокі аспекти змісту, які проникають один в одного.

1. Психічний розвиток людини породжується її діяльністю: вона спочатку оволодіває нею, щоб продуктивно працювати, користуючись психічним здатностями в регуляцій дій та вчинків.

2. Комплекс наукових знань, надбаних людством в процесі виробничої, культурної, державної та художньої діяльностей. Ці знання можна назвати психологічною мудрістю.

3. Система наукових знань створюється впровадженням в психологію наукових методів і особливо експерименту, вона набуває статусу науки - виробництва нового знання. Внаслідок цієї роботи психологів відкриті основні принципи і пояснювальні поняття генетичної психології.

Біхевіоризм

Філософія прагматизму спричинила появу в американській психології біхевіоризму, або науки про по­ведінку (Уотсон). Якщо предметом свого дослідження інтроспективна психологія мало свідомість, то поведінкова психологія – поведінку. Біхевіоризм заперечує свідомість як предмет психології.

Предметом біхевіоризму є вивчення поведінки як зовнішніх ре­акцій організму на стимули, що діють на нього. Поведінка, на думку біхевіористів, формується в результаті неусвідомлюваного відбору фізичних рухів як реакцій на стимули.

Цей вид активності людини описувався поняттями: стимул-реакція, утворення навичок, інтеграція навичок, проміжна перемінна, потенціал збудження і гальмування, намір, очікування, знання тощо, а процес розв’язання задач здійснюється єдиними способом – методом “проб і помилок”, “сліпим” добором виконаних навмання рухів.

Головне у по­ведінці — це навички. Мислення ними зводиться до мови та мов­них навичок. Провідною у навчанні є дресура, в процесі якої набуваються необхідні навички. Усвідомлення мети, змісту та про­цесу навчання вони недооцінюють.

Закони поведінки лише фіксують відношення між тим, що відбувається на “вході” людини (стимул) і “виході” її (реакції), а те що відбувається всередині на думку біхевіоріальної психології, не піддається науковому аналізові, оскільки лежать за межами можливостей прямого спостереження.

Закони дій і поведінки були відкриті при дослідженні тварин (переважно білі пацюки) і переносилися на людину.

Гешальтпсихологія

Німецькі психологи (Вертгеймер, Келер, Коффка, К.Левін) на підставі спеціальних досліджень висунули програму вивчення психіки з точки зору цілісних структур – гештальтів (образів, форм). Образ і форма відображеного предмета – функціональна структура, яка відповідно дії її законів, упорядковує розмаїття окремих відображених явищ. Гештальти - образи первинні по відношенню до своїх компонентів. Було доведено, що внутрішня, системна організація цілого (образу, форми) предмета визначає властивості і функції частин, що складають це ціле.

Ідея примату цілісності над структурою спростовувала уявлення про принцип розчленування свідомості на елементи і побудову на цих елементах за законами асоціацій, або творчого синтезу, складних психічних феноменів.

Застосування принципу цілісності у психологічних дослідженнях дозволило вивчити важливі психічні властивості відображення і його продуктів образів. Зокрема: константності, структурності залежності образа предмета (“фігури” ) від його довкілля (“фону”) тощо.

Була знайдена роль сенсорного образу в організації рухової дії, а побудова цього образу здійснювалася особливим психічним актом – “інсайтом” – миттєвих охопленням відношень між відображеною ситуацією.

Важливим досягненням гештальтпсихологоії було відкриття законів образів: а) тяжіння частин до створення симетричного цілого, б) групування частин у напрямку максимальної простоти, рівноваги; в) “прегнантності” – прагнення психічного феномену набути визначену, чітку і завершену форму.

При вивченні процесів мислення людини центром уваги був спрямований на перетворення образу (реорганізація, нова центрівка тощо), що надає йому продуктивний характер, на відзнаку від формально-логічних операцій, алгоритмів тощо.

Структурна психологія

Структурна психологія головним принципом вважає вивчення структури свідомості. Поняття структури свідомості передбачає наявність в ньому елементів і зв’язку між ними, тому зусилля психологів були спрямованні на пошук складових і способів їх структурування. Вважалося, що перед психологією стоять три питання “що?”, “як?” і “чому?”. Тому всі дослідницькі процедури були побудовані так, щоб відповісти на питання: з яких елементів побудований предмет, що досліджується; як ці елементи комбінуються і чому виникає така, а не інша комбінація елементів.

У структурі свідомості розрізнялись три елемента: відчуття – найпростіший елемент з якістю, інтенсивністю, чіткістю і тривалістю; образ і почуття у його елементарній формі.

Причому предметний характер сприйняття відкидався і вважався помилкою стимулу, що призводило до підміни самого відчуття знанням по стимул, який його викликав. Ця цілісність — не сума окремих психічних процесів, а своєрідна структура із закладеними у ній специфічними властивостями, які не випливають з властивостей окремих елементів психічного життя. Навпаки, властивості цілого визначають властивості окремих частин.

Психоаналіз

Дослідження в галузі психопатології та психіатрії викликали необхідність вивчати роль і дію неусвідо­млюваних чинників, що визначають потреби й потяги особис­тості, її поведінку. Так утворився психоаналітичний напрям у психології (З.Фрейд).

Концепція З.Фрейда про підсвідоме увібрала в себе множину різнорідних раніш існуючих відомостей, догадок і припущень. Були використані і народі прикмети, забобони. Наприклад, вчення про підсвідоме зустрічається у І.Гербарта, про психічну енергію – у Г.Т.Фехнера; про те, що тіло людини заряджене енергією нескінченно великого потенціалу - у І Сікорського; поняттям “витіснення” із однієї сфери в іншу – у А.Шопенгауера, “Едіпів комплекс” широко описаний у літературних творах, зокрема у Дідіро “Племінник Рамо”.

Психоаналіз тісно пов'язаний з теорією З.Фрейда про перева­жання в психічній діяльності особистості підсвідомих, інстин­ктивних потягів.

У структурі особистості З.Фрейд виділяє три компонента:

1) ід (воно) – осередок сліпих інстинктів, або сексуальних, або агресивних потягів, що прагнуть відразу задовольнитися, незалежно від ставлення людини до довкілля Ці прагнення, проникаючи з підсвідомого у свідомість, ста­ють джерелом активності людини, своєрідно спрямовують її вчинки та поведінку. Особливого значення психоаналітики на­дають сексуальним потягам;

2) его (я) – регулятор, який сприймає інформацію із довкілля і стан власного організму, зберігає її в пам’яті і організує дії в інтересах самозбереження;

3) супер-его (над-я) – сукупність моральних стандартів, заборон і заохочень, що засвоєні особистістю переважно не усвідомлено у процесі виховання.

На думку З.Фрейда, всередині людини довічно відбувається таємнича війна між прихованими у глибинах не усвідомлюваних психічних сил і необхідністю вижити у ворожому людині соціальному середовищу.

Заборони з боку соціального середовища – “цезура” свідомості, - стикаючись з неусвідомлюваними потягами, наносять душевні травму, придушують енергію прагнень. Вимоги до его з боку ід, супер-его і соціуму, до якого індивід мусить пристосувати, породжують величезну внутрішню напругу.

Як наслідок таємничої війни в середині особистості (головною силою є сексуальні потяги – лібідо), вона неминуче постійно перебуває в стані конфлікту само з собою і з соціальним оточенням.

Але ця енергія нікуди не дівається і вимушена знаходити обхідні шляхи виходу зовні. Внаслідок зіткнень і боротьби компонентів особистості виникають невротичні симптоми, сновидіння, помилкові дії (обмовки, описки тощо) забування неприємного.

З.Фрейд створює поняття про механізми захисту особистості від руйнування. До цих механізмів він відносить:

- компенсацію – механізм відшкодування відсутності або дефекту якихось фізичних чи психічних якостей;

- витіснення у сферу підсвідомого небажаного;

- раціоналізацію – спроба усвідомлення пояснення чи виправдання підсвідомих мотивів; - ідентифікацію себе з іншою особою, яка має, з точки зору суб’єкта, ті якості, що відсутні у неї самої;

- сублімацію – трансформації неусвідомлюваних сексуальних імпульсів на творчості (мистецтво, наука);

- регресію – повернення до пройдених стадій розвитку (зрозуміло, що всі стадії розвитку у психоаналізі пов’язані лише з виявом первинної сексуальної енергії – лібідо);

- механізми егоцентризму, дисоціації, нарцисизму тощо.

Задача психотерапії, виходячи з цього, полягає в тому, щоб виявити переживання, травмують людину і звільнити від них особистість шляхом усвідомлення витиснутих потягів, розуміння причин невротичних станів.

Дійсно, З.Фрейд торкнувся найважливіших складових психіки людини. Питання мотивації як реального чинника регуляції поведінки, будови особистості, динаміки взаємин між її різними (усвідомлюваними і неусвідомлюваними) компонентами – висунув на передній план. Але пояснення здобутих фактів призвело до того, що мотивація виступила у вигляді психічної енергії, яка циркулює в організмі, і має один вектор – спрямованість на розсіювання і розрядку.

Послідовники вчення З.Фрейда особливу увагу приділяють розробці проблеми” Я” як автономного утворення, що має у собі власні енергетичні сили і вільного від конфліктів. Але неофрейдисти відкидають вихідну тезу З.Фрейда про споконвічність асоціальної природи людини, природжену агресивність та провідну роль інстинктів, зокрема, сексуальних потягів, у людини.

Згідно з теорією А.Адлера (1870-1937) провідним мотивом діяльності людини є природжене прагнення до зверхності, до влади. Витоки цього прагнення – почуття неповноцінності, яке притаманне кожній людині, і намагання компенсувати свої слабості і розвивати ущербні функції. Щоб подолати почуття неповноцінності, людина прагне піднести себе в очах оточуючих, і у власному уявленні про себе.

Будова особистості за А.Адлером складається у ранньому дитинстві (до 5 років) і переживається як “стиль життя”, який визначає увесь наступний психічний розвиток. Цілі життя складаються із усвідомленого почуття неповноцінності, спроб його подолання і самоствердження.

Якщо у особистості цілі реалістичні – життя нормальне, а навпаки – особистість стає невротичною і асоціальною. А ці стани вмикають в активність механізми компенсації і суперкомпенсації. Активність людин спрямовується на досягнення особистої влади на іншими, зверхності і відхиленнями поведінки від соціальних цінностей і норм. Тому задача психотерапії – допомогти людині усвідомити що її цілі і прагнення нереалістичні і спрямувати сили компенсації в творчих актах, у могутності самовдосконалення, вияву себе в науці, філософії, мистецтві.

К.Юнг (1875-1961) стверджує, що пережиті людиною ступені розвитку є змістом неусвідомлюваної сфери людської психіки – архетипи. Вони виражаються зовні у вигляді сновидінь, міфів і вірувань. К.Юнг створює уявлення про будову психіки: система “Самість”, “Персона”, “Тінь” і “Аніма” і “Анімус”. Зі складними відношеннями між собою. Так “Персона” – соціальна оболонка особистості, може підміняти, придушувати Самість, обмежуючи свободу розвитку особистості. За умови, коли Персона стає виразом дійсного Самості людини, досягається стан психічного здоров’я.

До системи “Тінь” – сукупність темних потягів, спонукань, що суперечать загальній спрямованості особистості. Не окремо існує і (Аніма) Душа – аналог створеного людиною образа матері або батька (Анімус) – і неусвідомлені – особисте і колективне.

Значне розповсюдження має юнгівська концепція типів особистості: екстравертів та інтровертів. Перші - всі свої сили і інтереси спрямовують на довкілля, його предмети впливають на людину, як магніти, що і стає основою відчуження від самого себе. Інші – інтроверти – всю енергію спрямовують на себе, на свою психіку.

Різниця між екстравертами та інтровертами визначається відмінностями у станах афективної напруги особистості. Висока напруга емоцій інтроверта обумовлюється тривалістю і яскравістю вражень, якими він живе. У екстраверта емоційна насиченість зовнішніх вражень швидко падає, не залишаючи сліду. І лише постійна новизна вражень і предметів довкілля здатні викликати швидко згасаючі емоції. Ті та інші типи особистостей мають певні вади.

Слаба спрямованість екстравертів на свій внутрішній світ обумовлюється, згідно з Юнгом, інфантильністю і архаїчністю сфери її неусвідомлюваної психіки і виражається егоцентризмом, егоїзмом і пихатістю, прагненням створити враження на оточуючих і експансією у поведінці. Інтроверти – особистості, що мають прямо протилежний облік і спрямованість

Психологія установки

Психологічна установка - теорія розроблена грузинським психологом Д.М.Узнадзе. Вона розкриває закономірності неусвідомлюваної регуляції психічних станів, що забезпечують людині бути готовою до дії, виконання певної діяльності, спрямованої на задоволення власних потреб.

У класичному варіанті установка людини – це первинна неусвідомлена реакція на ситуацію, в якій вона усвідомлює і вирішує задачі. Отже, основною умовою створення актуальної установки є: а) потреба, б) ситуація і в) процес задоволення потреби або розв’язання задачі. В разі виникнення одних і тих же умов, установка здатна закріплюватися і тоді створюється фіксована установка, яка і звільняє свідомість людини від акту прийняття рішення діяти так, а не інакше.

У залежності від того, на який компонент діяльності спрямована установка, виділяють три рівні регуляції діяльності людини:

1) смислові установки, коли їх предметом стає мотивація діяльності;

2) цільові установки – усвідомлення продукту, який повен бути створений діями;

3) операційні установки – здатність операційно пристосовувати регуляцію діяльності відповідно умовам її здійснення.

Функції установки, її ефекти і зміст розкриваються в саморегуляції діяльності. А саме:

по-перше, установка визначає сталий, послідовний, цілеспрямований плин дій, тобто є механізмом стабілізації, який зберігає їх спрямованість у безперервно змінних умовах діяльності;

по-друге, фіксована установка звільняє свідомість людини від необхідності приймати рішення і довільно контролювати дії у стандартних і відомих умовах;

по-третє, установка може стати фактором, що обумовлює інертність, задубілість дій, їх скутість, що створює труднощі у пристосуванні до нових умов виконання діяльності.

Вітчизняна психологія як свої вихідні позиції має принципи цілісності психічного життя особистості, взаємозв'язку психічних процесів і властивостей, розвитку особистості в процесі навчан­ня та виховання, соціальної зумовленості психічного життя лю­дини.