Відмінності між версіями «Цікавинки з історії України»
Donserg (Обговорення • внесок) м (Захист на Цікавинки з історії України встановлено ([edit=sysop] (безстроково) [move=sysop] (безстроково))) |
|||
(2 проміжні версії одного користувача не показані) | |||
Рядок 21: | Рядок 21: | ||
Козак-Мамай на народних картинах — це медитуючий воїн. Він сидить на землі у позі Будди й дивиться у Безвічність відстороненим од світу поглядом, але щомиті готовий активно протидіяти злобительству. | Козак-Мамай на народних картинах — це медитуючий воїн. Він сидить на землі у позі Будди й дивиться у Безвічність відстороненим од світу поглядом, але щомиті готовий активно протидіяти злобительству. | ||
+ | |||
+ | |||
+ | == Kозак чи косак == | ||
+ | |||
+ | |||
+ | Слово козак чи косак за первинною суттю своєю означає — світлоносний, небесний воїн або нащадок сака. Знаком світлоносности козака була чуприна-коса на тім'ї, що її в усі часи носили представники військової верстви в усіх орійських народів. Такі коси мали і найближчі предки козаків саки (буквально: воїни світла) — царські скити (скіфи), які були військово-адміністративною верствою сколотського (скіфського) суспільства, що жило в Україні понад дві тисячі років тому. Козаки як військово-адміністративна верства нового українського суспільства успадкували від саків принцип військової демократії, що ліг в основу Української козацької республіки XVI-XVII століть. Духовним осердям козацтва були воїни-характерники й співці-кобзарі. Часто ці функції поєднувалися в одній людині. Яскравим уособленням воїна-характерника й співця-кобзаря став Козак-Мамай, вірними супутницями якого були шабля й кобза чи бандура. Від духовної функції кобзаря — співця-відуна, носія благословенної мудрости, походить і назва його ритуального інструменту — кобза (співуча-відуча). Кобзарі — це співці-провідці, тлумачі світу, носії ведичного світогляду й хранителі генетичної пам'яти. | ||
+ | |||
+ | Таку духовну функцію в давньоіндійському суспільстві справляли кабі або каві (співці-відуни), у давньогрецькому — рапсоди (творці й виконавці епічних поем), у давньоірландському — філіди (знавці родової генеалогії й поети-мудреці), у давньоскандинавському — скальди, у осетинів — гекуоки, у кабардинців — гегуако, у таджиків — гафізи. | ||
+ | |||
+ | У давніх оріїв функцію духовних провідців справляли віщі племінні співці, божествені мудреці — ріші чи пандарріші. Від цього первинного наймення походить друга назва кобзаря — бандурист і назва інструменту — бандура. | ||
+ | |||
+ | |||
+ | == Хто такі етруски? == | ||
+ | |||
+ | |||
+ | Чому вони викликають до себе таку посилену цікавість? Сьогодні можна сказати точно: цей народ жив у VIII—I століттях до н.е. на території сучасної італійської провінції Тоскань. Він мав унікальні знання майже в усіх сферах людської діяльності. Та коли Рим перетворився на могутнє місто-державу, його війська підкорили Етрурію, що ніколи не становила собою єдину країну і лише в часи розквіту була союзом дванадцяти міст-держав. | ||
+ | |||
+ | |||
+ | |||
+ | Під тиском латини, якою розмовляли римляни, етруски втратили свою мову. Перейшовши на латину, вони, зрештою, стали називатися італійцями. За образним висловом єдиного дослідника етруської мови в колишньому Радянському Союзі А.Харсекіна, «італійська мова — це латина у вустах етруска». | ||
+ | |||
+ | Етруська мова щезла настільки швидко й безслідно, що вже в 40-х роках першого століття до н.е. римський імператор Клавдій, складаючи «Історію етрусків», писав про них як про зниклий народ. Сьогодні етрусків нерідко називають загадковими, таємничими. Чому? Швидше за все, тому, що їхня забута мова досі, через два століття її наукового вивчення, не зрозуміла. Сучасні лінгвісти не можуть визначити, до якої мовної сім’ї вона належала. | ||
+ | |||
+ | Етруські написи легко читаються, оскільки писані одним із середземноморських алфавітів. Але зміст написаного здебільшого залишається незрозумілим. Щоправда, після копіткої і тривалої праці кращих дослідників Європи й Америки сьогодні відомі значення понад 150 слів етруського лексикону. Але цей успіх став можливим завдяки не етимологічному методу — шляхом порівняння з іншими, відомими мовами, — а комбінаторному, який допомагає зрозуміти значення етруських слів через вивчення численних епітафій. Їх, як і скрізь у світі, писано за єдиною схемою: ім’я померлого, імена його батьків, вік покійного, рід його занять, посада тощо. Щоб зрозуміти довші і складніші написи, етруську лексику порівнювали з багатьма мовами Європи, Азії, Африки і навіть Америки. Однак виявили подібність лише з кількома словами латини, грецької та інших мов, що можна пояснити тісним спілкуванням етрусків із носіями цих мов. | ||
+ | |||
+ | Чому ж інтенсивні дослідження лінгвістів XIX і ХХ століть ані на крок не наблизили розуміння мови етрусків, її походження? Така невдача пов’язана передусім із тим, що всі дослідники-лінгвісти, які вивчали етруську, були індоєвропеїстами і жодної хвилини не сумнівалися, що етруська була індоєвропейською мовою. Однак неможливість продемонструвати на практиці її індоєвропейське походження не завадила лідеру італійської етрускології, незаперечному авторитету в цій галузі знань професору Массімо Паллоттіно зробити висновок: етруська мова цілком і повністю є продуктом італійського лінгвістичного розвитку. Далі — більше. З’явилися і геть безглузді твердження, що, мовляв, етруська — насправді ізольована мова. Такі заяви, неграмотні з погляду законів лінгвістики, дуже шкодили вченим, які працюють над вирішенням головних питань: ким були етруски і з якої країни вони прибули? | ||
+ | |||
+ | Етруська мова виникла і сформувалася задовго до того, як її носії з’явилися в Європі (на думку багатьох дослідників, вони прийшли зі Сходу). Не виключено, що йдеться навіть про ранньоземлеробські культури північного сходу Балкан, куди входила і культура Трипілля-Кукутені. До речі, на думку авторитетних учених, індоєвропейці почали заселяти Центральну та Західну Європу на світанку II тисячоліття до н.е. | ||
+ | |||
+ | Взагалі, складається враження, що відсутність прогресу в пізнанні етруської мови викликана небажанням «власників» етрускології (Володимир Георгієв назвав її «італійською національною дисципліною») допускати до вивчення питання когось «із боку». Схоже вже відбувалося на початку ХХ століття. Академіка Н.Марра, автора «яфетичної теорії», відповідно до якої Кавказ у певний період історії був центром древньої цивілізації, італійські колеги просто… не пустили в Італію, де вчений хотів ознайомитися з археологічним матеріалом Етрурії. Втім, бажання «не допускати» будь-яких народів чи навіть цивілізацій (тобто археологічних культур) до «формування» етрусків цілком зрозуміле: важко собі уявити наслідки такого «перекроювання» історії Старого Світу. | ||
+ | |||
+ | Прорив у вивченні етруської мови намітився не десь у Європі, а в колишньому СРСР і, що найцікавіше, завдяки дослідникам, котрі безпосередньо етруською мовою не займалися. 1980 року фахівець із давньосхідних мов І.Дьяконов заявив: граматика етруської схожа на граматику хурритської мови. (Хуррити — народ, споріднений з урартами. У XVI столітті до н.е. хуррити створили державу Мітанки у верхів’ях ріки Тигр та її приток. За походженням вважаються вихідцями з Південного Кавказу, за мовою — споріднені з сучасними північно-східнокавказькими, тобто нахсько-дагестанськими народами.) | ||
+ | |||
+ | Услід за Дьяконовим В.Іванов — апологет індоєвропеїзму, один із авторів фундаментальної праці про індоєвропейців — 1988 року опублікував статтю, в якій висловив думку, що етруська мова була одним із хурритських діалектів. Однак до підтвердження цих ідей, тобто до практичної інтерпретації етруських текстів, руки ні в кого не дійшли. | ||
+ | |||
+ | Спробу інтерпретувати етруські тексти з допомогою хуррито-урартських мов зробив автор цих рядків. Досліджувати зв’язок етруської мови з мовами Кавказу я почав 25 років тому. Перший короткий етруський напис, що складається з п’ятнадцяти слів, інтерпретував 1993 року. 1998-го додав ще кілька слів із того самого напису, зробленого на черепиці з Капуї. | ||
+ | |||
+ | На жаль, мої роботи мало кого зацікавили. Головна проблема — довести правильність своїх розшифрувань, адже підтвердити її може лише знавець хуррито-урартських мов не гірше від автора інтерпретацій. А таких фахівців у світі можна перелічити на пальцях. | ||
+ | |||
+ | До речі, хуррити становлять певний інтерес для нас, українців. За припущенням видатного українського археолога, автора книги «Енеоліт України» В.Даниленка, на найдавніших кам’яних надгробних кришках, знайдених у південних степових областях України, зображено верховного бога хурритів Тешуба. Отже, хуррити й інші кавказькі племена чи їхні окремі групи на своєму шляху з Кавказу в Центральну Європу зупинялися і довго, не одну сотню років, жили в Україні. Вагомим підтвердженням вищевикладеного може слугувати такий факт: 84% бронзових виробів, які належать до бронзової епохи і знайдені в Україні, виготовлено з кавказької сировини, яка відрізняється від звичайної бронзи тим, що олово у сплаві замінено миш’яком. |
Поточна версія на 02:11, 22 грудня 2012
Зміст |
[ред.] Назва УКРАЇНА
Вперше назва "Україна" з'явилася наприкінці XII ст. в Іпатіївському літописі у 1187 році у зв'язку зі смертю в Переяславі князя Володимира Глібовича. У літописі говориться: "...и плакашася по нем всі переяславци... бе бо князь добр и крепок на рати... и о нем же Украина много постона...". За часів Галицько-Волинського князівства його землі одержали назву "Україна", яка пізніше, з XVI ст., вживалася в документах в межах більшості заселених українцями земель, що увійшли до Польщі.
[ред.] Перші кам'яні споруди
Перші кам'яні споруди на Русі відомі ще за язичницьких часів. Однією з таких будівель, згадуваних літописом, був князівський палац — терем Святослава Ігоревича у Києві. Найдавнішими свідченнями про існування колісного транспорту є залишки возів, виявлені в Сторожевій Могилі поблизу Дніпропетровська, на Мелітопольщині та в інших місцях. Як тяглову силу для них використовували волів. Належать ці знахідки до племен ямської культури Подніпров'я, які жили наприкінці III — на початку II тис. до н.е.
[ред.] Найбільша битва
Найбільшою битвою з XVII ст. до середини XX ст. є Берестейська битва 1651 року між Україною і Кримом з однієї сторони, і Річчю Посполитою — з іншої. В ній брало участь до 600 тис. воїнів. Тільки битви другої світової війни, зокрема на Курській дузі, біля Москви і Берліна мали більші масштаби.
[ред.] Козак-Мамай
Козак-Мамай на народних картинах — це медитуючий воїн. Він сидить на землі у позі Будди й дивиться у Безвічність відстороненим од світу поглядом, але щомиті готовий активно протидіяти злобительству.
[ред.] Kозак чи косак
Слово козак чи косак за первинною суттю своєю означає — світлоносний, небесний воїн або нащадок сака. Знаком світлоносности козака була чуприна-коса на тім'ї, що її в усі часи носили представники військової верстви в усіх орійських народів. Такі коси мали і найближчі предки козаків саки (буквально: воїни світла) — царські скити (скіфи), які були військово-адміністративною верствою сколотського (скіфського) суспільства, що жило в Україні понад дві тисячі років тому. Козаки як військово-адміністративна верства нового українського суспільства успадкували від саків принцип військової демократії, що ліг в основу Української козацької республіки XVI-XVII століть. Духовним осердям козацтва були воїни-характерники й співці-кобзарі. Часто ці функції поєднувалися в одній людині. Яскравим уособленням воїна-характерника й співця-кобзаря став Козак-Мамай, вірними супутницями якого були шабля й кобза чи бандура. Від духовної функції кобзаря — співця-відуна, носія благословенної мудрости, походить і назва його ритуального інструменту — кобза (співуча-відуча). Кобзарі — це співці-провідці, тлумачі світу, носії ведичного світогляду й хранителі генетичної пам'яти.
Таку духовну функцію в давньоіндійському суспільстві справляли кабі або каві (співці-відуни), у давньогрецькому — рапсоди (творці й виконавці епічних поем), у давньоірландському — філіди (знавці родової генеалогії й поети-мудреці), у давньоскандинавському — скальди, у осетинів — гекуоки, у кабардинців — гегуако, у таджиків — гафізи.
У давніх оріїв функцію духовних провідців справляли віщі племінні співці, божествені мудреці — ріші чи пандарріші. Від цього первинного наймення походить друга назва кобзаря — бандурист і назва інструменту — бандура.
[ред.] Хто такі етруски?
Чому вони викликають до себе таку посилену цікавість? Сьогодні можна сказати точно: цей народ жив у VIII—I століттях до н.е. на території сучасної італійської провінції Тоскань. Він мав унікальні знання майже в усіх сферах людської діяльності. Та коли Рим перетворився на могутнє місто-державу, його війська підкорили Етрурію, що ніколи не становила собою єдину країну і лише в часи розквіту була союзом дванадцяти міст-держав.
Під тиском латини, якою розмовляли римляни, етруски втратили свою мову. Перейшовши на латину, вони, зрештою, стали називатися італійцями. За образним висловом єдиного дослідника етруської мови в колишньому Радянському Союзі А.Харсекіна, «італійська мова — це латина у вустах етруска».
Етруська мова щезла настільки швидко й безслідно, що вже в 40-х роках першого століття до н.е. римський імператор Клавдій, складаючи «Історію етрусків», писав про них як про зниклий народ. Сьогодні етрусків нерідко називають загадковими, таємничими. Чому? Швидше за все, тому, що їхня забута мова досі, через два століття її наукового вивчення, не зрозуміла. Сучасні лінгвісти не можуть визначити, до якої мовної сім’ї вона належала.
Етруські написи легко читаються, оскільки писані одним із середземноморських алфавітів. Але зміст написаного здебільшого залишається незрозумілим. Щоправда, після копіткої і тривалої праці кращих дослідників Європи й Америки сьогодні відомі значення понад 150 слів етруського лексикону. Але цей успіх став можливим завдяки не етимологічному методу — шляхом порівняння з іншими, відомими мовами, — а комбінаторному, який допомагає зрозуміти значення етруських слів через вивчення численних епітафій. Їх, як і скрізь у світі, писано за єдиною схемою: ім’я померлого, імена його батьків, вік покійного, рід його занять, посада тощо. Щоб зрозуміти довші і складніші написи, етруську лексику порівнювали з багатьма мовами Європи, Азії, Африки і навіть Америки. Однак виявили подібність лише з кількома словами латини, грецької та інших мов, що можна пояснити тісним спілкуванням етрусків із носіями цих мов.
Чому ж інтенсивні дослідження лінгвістів XIX і ХХ століть ані на крок не наблизили розуміння мови етрусків, її походження? Така невдача пов’язана передусім із тим, що всі дослідники-лінгвісти, які вивчали етруську, були індоєвропеїстами і жодної хвилини не сумнівалися, що етруська була індоєвропейською мовою. Однак неможливість продемонструвати на практиці її індоєвропейське походження не завадила лідеру італійської етрускології, незаперечному авторитету в цій галузі знань професору Массімо Паллоттіно зробити висновок: етруська мова цілком і повністю є продуктом італійського лінгвістичного розвитку. Далі — більше. З’явилися і геть безглузді твердження, що, мовляв, етруська — насправді ізольована мова. Такі заяви, неграмотні з погляду законів лінгвістики, дуже шкодили вченим, які працюють над вирішенням головних питань: ким були етруски і з якої країни вони прибули?
Етруська мова виникла і сформувалася задовго до того, як її носії з’явилися в Європі (на думку багатьох дослідників, вони прийшли зі Сходу). Не виключено, що йдеться навіть про ранньоземлеробські культури північного сходу Балкан, куди входила і культура Трипілля-Кукутені. До речі, на думку авторитетних учених, індоєвропейці почали заселяти Центральну та Західну Європу на світанку II тисячоліття до н.е.
Взагалі, складається враження, що відсутність прогресу в пізнанні етруської мови викликана небажанням «власників» етрускології (Володимир Георгієв назвав її «італійською національною дисципліною») допускати до вивчення питання когось «із боку». Схоже вже відбувалося на початку ХХ століття. Академіка Н.Марра, автора «яфетичної теорії», відповідно до якої Кавказ у певний період історії був центром древньої цивілізації, італійські колеги просто… не пустили в Італію, де вчений хотів ознайомитися з археологічним матеріалом Етрурії. Втім, бажання «не допускати» будь-яких народів чи навіть цивілізацій (тобто археологічних культур) до «формування» етрусків цілком зрозуміле: важко собі уявити наслідки такого «перекроювання» історії Старого Світу.
Прорив у вивченні етруської мови намітився не десь у Європі, а в колишньому СРСР і, що найцікавіше, завдяки дослідникам, котрі безпосередньо етруською мовою не займалися. 1980 року фахівець із давньосхідних мов І.Дьяконов заявив: граматика етруської схожа на граматику хурритської мови. (Хуррити — народ, споріднений з урартами. У XVI столітті до н.е. хуррити створили державу Мітанки у верхів’ях ріки Тигр та її приток. За походженням вважаються вихідцями з Південного Кавказу, за мовою — споріднені з сучасними північно-східнокавказькими, тобто нахсько-дагестанськими народами.)
Услід за Дьяконовим В.Іванов — апологет індоєвропеїзму, один із авторів фундаментальної праці про індоєвропейців — 1988 року опублікував статтю, в якій висловив думку, що етруська мова була одним із хурритських діалектів. Однак до підтвердження цих ідей, тобто до практичної інтерпретації етруських текстів, руки ні в кого не дійшли.
Спробу інтерпретувати етруські тексти з допомогою хуррито-урартських мов зробив автор цих рядків. Досліджувати зв’язок етруської мови з мовами Кавказу я почав 25 років тому. Перший короткий етруський напис, що складається з п’ятнадцяти слів, інтерпретував 1993 року. 1998-го додав ще кілька слів із того самого напису, зробленого на черепиці з Капуї.
На жаль, мої роботи мало кого зацікавили. Головна проблема — довести правильність своїх розшифрувань, адже підтвердити її може лише знавець хуррито-урартських мов не гірше від автора інтерпретацій. А таких фахівців у світі можна перелічити на пальцях.
До речі, хуррити становлять певний інтерес для нас, українців. За припущенням видатного українського археолога, автора книги «Енеоліт України» В.Даниленка, на найдавніших кам’яних надгробних кришках, знайдених у південних степових областях України, зображено верховного бога хурритів Тешуба. Отже, хуррити й інші кавказькі племена чи їхні окремі групи на своєму шляху з Кавказу в Центральну Європу зупинялися і довго, не одну сотню років, жили в Україні. Вагомим підтвердженням вищевикладеного може слугувати такий факт: 84% бронзових виробів, які належать до бронзової епохи і знайдені в Україні, виготовлено з кавказької сировини, яка відрізняється від звичайної бронзи тим, що олово у сплаві замінено миш’яком.