Відмінності між версіями «Річард Рорті "Філософія і дзеркало природи"»

Поточна версія на 14:04, 23 вересня 2012

Річард Рорті

Річард Рорті відомий, великий американський філософ, народився 4 жовтня 1931 у Нью-Йорку. Вступив до Чиказького університету у віці 15 років. Отримав статус бакалавра, а згодом і магістра, продовжуючи освіту у Єльському університеті. Відслужив 2 роки в армії, після чого викладав у коледжі до 1961 р. 21 рік пропрацював професором у Прінстонському університеті. З 1982 — професор Вірджинського університету. Помер від раку підшлункової залози 8 червня 2007, опублікувавши перед смертю свій останній твір «Вогонь життя». Він вважається одним з посередників між англо-американською традицією аналітичної філософії і європейською філософією. Найвідомішими його творіннями є: “Філософія і дзеркало природи” (1979р.), “Значення прагматизму” (1982р.), “Філософія після філософії: випадковість, іронія й солідарність” (1989р). Філософія, на думку Рорті, не описує і не досліджує реальний світ, а лише є знаряддям у процесі прагматичного опису і герменевтичної розмови. У 1979 р. опублікував працю «Філософія і дзеркало природи», в якій здійснена спроба спростувати метафізичне розуміння світу як дзеркала реальності.

Я буду розглядати і аналізувати такий його твір як “Філософія і дзеркало природи” У цьому філософському творі він розглядає багато світоглядних проблем. Також він спирається на деяких відомих філософів, де критикує їх або схвалює. Він починає свій твір з визначення понять що таке “знання” та що означає “знати”? Знати за його трактуванням – означає адекватно репрезентувати те, що перебуває поза свідомістю і таким чином зрозуміти спосіб у який свідомість здатна відтворити таке відображення. Щодо відношення філософії до знання, то він визначає її за таку дисципліну, яка розглядає себе як спробу гарантувати чи спростувати право на знання. Знову ж таки як і багато його попередників визначає філософію як фундаментальну, щодо інших галузей культури. А її завдання визначає бути загальною теорією відображення, теорією яка структурує культуру, теорією яка поділяє її на частини, одні з яких реально проявляються, а інші ні, хоча намагаються це робити. Наступна частина тексту яскраво відрізняється від попередньої. Якщо в ній йшлося в основному по абстрактні поняття(знання, знати і відношення філософії щодо цього), то тут вся увага сконцентрована на історичних постатях, які власне і займалися дослідженням цих понять. Починається цей абзац з узгодження кантівського поняття “чистого розуму”, локівського – “ментального процесу” та картизіанівської ментальної субстанції. І знову ж таки підкреслюється значення філософії, зауважується, що для деяких людей вона навіть стала замінником релігії, та цариною культури де людина стикалася з глибинами буття , які дозволяли виправдати діяльність особи. Тобто Рорті неявно зазначає ще інший бік філософії в ті часи, те що вона служила для виправдання певних дій, які могли носити і негативний характер. Ідучи по сходинках історії він відзначає втрату релігії і філософії своїх позицій за рахунок наукового розвитку суспільства, який вимагав підтвердження своїх тез від першої та точності від другої. Далі Рорті розповідає про виникнення нової форми культури – культури людини, яка писала поеми, романи і політичні трактати та культури критики поем, романів і трактатів написаних іншими. Тобто він описує цікавий соціальний процес суть якого полягає в тому, що поряд з соціальним явищем обов’язково повинне бути протилежне йому для рівноваги і відсіювання якісних явищ від неякісних. Рорті зазначає що з все більшою науковістю та схильністю до точності філософії. Вона втрачала зв'язок з галузями культури, а самі філософи поступилися місцем моральних наставників поетам та романістам. Все закінчилось тим, що вона в цілому була відкинута тими хто віддавав перевагу ідеології або самовираженню. В цей час починає відбуватися зворотній процес, філософи намагаються зробити філософію фундаментальною наукою. Рорті відзначає трьох основних діячів цього часу – Віттгенштейна, Хейдеґґера та Дьюї. Їх дії хоча й були різними, але в основному зводилися до заперечення чи відходу від науки. І зрештою кожен з них зрозумів, що їхні ідеї були помилковими, були самообманом, і зрештою були відкинуті. І вся подальша їхня праця була направлена на виправлення їхніх попередніх помилок. Вони не містили філософських програм, а були скоріше терапевтичними. На мою думку ці три філософи знову помилилися, оскільки допустивши помилку вони сконцентрувалися не на здійснені правильних вчинків, чи навіть виправленні помилок, а всього-на-всього на застереженні інших від даних вчинків, що вкрай неефективно, оскільки більшість людей не сприймає повчань або, що ще гірше, роблять вчинки протилежні. Далі Рорті розглянув детальніше діяльність Віттгенштейна, Хейдеґґера та Дьюї. Він зауважив, що всі троє відкидали поняття “підвалини знання”, вони відмовилися від Декартівського поняття розуму, не маючи при цьому альтернативної “теорії знання”, та “філософії розуму”. Вони відкинули епістемологію та метафізику, як можливі дисципліни, при цьому не заперечуючи їх, на мою думку вони вирішили не поглиблюватись в історію, скоротивши кількість питань для вивчення, і сконцентрувавши усі свої зусилля на головних проблемах свого часу, отже оцінки Віттгенштейна, Хейдеґґера та Дьюї праць філософів попередніх років можна сприймати досить скептично. Вся їх діяльність у цьому напрямку переважно зводилася не до осмислення праць інших філософів, чи їх критики, а до біжучого огляду їх праць. Адже для того, щоб стверджувати можливості пост кантівської культури, такої, для якої не існує всеосяжної дисципліни, не потрібно заперечувати яку-небудь конкретну кантівську доктрину, досить побіжно торкнутись можливості культури в якій релігія не існує, бо не має зв’язків з наукою чи політикою. Але все ж таки віддати їм належне, оскільки вони спробували вивести філософію з того скрутного становища в якому вона заходилася на початку XX ст. Наступна частина праці є своєрідною анотацією до неї. У ній Річард Рорті визначає, що ця книга є оглядом деяких течій у філософії (в основному аналітичної філософії) з точки зору антикартезіанської та антикантіанської революцій. Метою ж книги є, за його ж висловлюванням, руйнування впевненості читача в “розумі” як чомусь, про що він повинен мати “філософське” уявлення, а також думку, що “знання” є те, про що має бути “теорія” і що має “підвалини”. Тут же Рорті зазначає свою позицію, що до розгляду та обговорення різноманітних проблем, так наприклад він займається розв’язанням проблеми “душа — тіло” але не для того, щоб запропонувати такий розв’язок, а з метою показати, що не вважає, що так проблема існує, що досить цікаво і актуально на даний час, оскільки саме зараз обговорюється велика кількість питань вирішення яких не несе жодної практичної чи теоретичної користі, створюється багато проблем, які по своїй суті проблемами не є. Далі Рорті приносить подяку філософам систематикам чиї висловлювання він запозичив. У кінці праці Рорті доводить, що різниця між аналітичною та іншими різновидами філософії є відносно незначною і радше стає справою стилю та традицій ніж відмінністю “методу” чи визначального принципу. Також Рорті зазначає ,що якщо б він був одинаково ознайомлений з іншими сучасними стилями викладу філософії, то книга могла би бути значно кращою, тобто скоріш за все він не мав достатньої інформації про них або вирішив написати дану працю, використовуючи аналітичну філософію, як основу. Як підсумок до своєї праці, він робить висновок, що всі типи філософії є нічим іншим як спроби забезпечити філософії фундаментальну позицію. Отже на мою думку це досить цікава і якісна праця. Основна увага тут приділяється двом питанням: Питанню ролі філософії та питанню теорій знання. Обидва питання досліджуються Рорті за допомогою методів аналітичної філософії, якій у праці відводиться провідна роль відносно інших напрямків філософії.