Відмінності між версіями «Спеціальні права доступу (suid, sgid, sticky)»

Версія за 20:26, 1 серпня 2012

NUOzdU <a href="http://rzcoqgkqdecf.com/">rzcoqgkqdecf</a>, [url=http://qrpmpqwadcci.com/]qrpmpqwadcci[/url], [link=http://bnogmhxjzrqi.com/]bnogmhxjzrqi[/link], http://syarxfjwrvko.com/

http://buyventolinonlineorg.com/#75518 buy ventolin inhaler online - buy ventolin online australia

http://www.bestbuylamisil.com/#61507 oral lamisil buy - buy lamisil tablets online

Sticky

Біт, якому в коді режиму доступу відповідає вісімкове значення 1000, називається sticky-бітом ("sticky" - липучка). Це хороший приклад того, як UNIX в міру дорослішання позбувається рудиментів, але вони продовжують слідувати за системою по п'ятах. У системах з невеликою пам'яттю, наприклад PDP-11/70, де UNIX працювала у свої ранні роки, було потрібно, щоб окремі програми постійно залишалися в пам'яті. Тоді sticky-біт був дуже важливий, так як забороняв вивантаження програм з пам'яті. Сьогодні у світі 25-доларових модулів пам'яті і швидкодіючих дискових накопичувачів sticky-біт нікому не потрібний, і сучасні ядра просто ігнорують його. Якщо sticky-біт встановлюється для каталогу, то більшість версій UNIX дозволяють видаляти і перейменовувати його файли тільки в тому випадку, якщо користувач є власником каталогу, власником файлу або користувачем root. Мати одне лише дозвіл на запис у каталог недостатньо. Така міра направлена на те, щоб зробити каталоги зразок / tmp більш захищеними. Системи Solaris і HP-UX не такі суворі щодо каталогів з встановленим sticky-бітом. Користувач, що має право запису в такий каталог, може видаляти з нього файли, навіть якщо він не є їх власником.