|
|
| (6 проміжних версій одного користувача не показані) |
| Рядок 1: |
Рядок 1: |
| − | ''Міністерство науки і освіти України
| + | Соціальна робота — професійна діяльність, що спрямована на надання кваліфікаційної допомоги будь-якій людині, групі людей, громаді, що розширює або відновлює їхню здатність до соціального функціонування, суспільної адаптації й сприяє реалізації їхніх громадянських прав. |
| | | | |
| − | Тернопільський Національний Економічний Університет
| |
| | | | |
| − | Юридичний факультет
| + | == У цьому розділі розміщені такі дослідження: == |
| | | | |
| | + | [[Адаптивно-соціалізаційна концепція соціальної роботи]] |
| | | | |
| − | Кафедра соціальної роботи
| + | [[Соціалізація особистості]] |
| | | | |
| − | ІНДЗ
| + | [[Концепції соціалізації особистості]] |
| − | на теми:
| + | |
| − | «Допомога клієнту в адаптації до складної для нього соціальної ситуації, як базова ідея адаптивно – соціалізаційної теорії соціальної роботи»
| + | |
| − | та
| + | |
| − | «Соціалізація клієнта як накопичення соціального досвіду в процесі успішної адаптації до важких життєвих ситуацій, за допомогою соціального працівника»
| + | |
| − |
| + | |
| − |
| + | |
| − | Тернопіль - 2010
| + | |
| − | План
| + | |
| − | Вступ
| + | |
| − | Тема 1:
| + | |
| − | Адаптивно-соціалізаційна концепція соціальної роботи
| + | |
| − | Тема 2:
| + | |
| − | 1. Визначення поняття «соціалізація» різноманітними вченими
| + | |
| − | 2. Концепції щодо соціалізації особистості
| + | |
| − | Висновки
| + | |
| − | Список використаної літератури
| + | |
| − | | + | |
| − | | + | |
| − | | + | |
| − | | + | |
| − | | + | |
| − | | + | |
| − | | + | |
| − | | + | |
| − | | + | |
| − | | + | |
| − | | + | |
| − | | + | |
| − | | + | |
| − | | + | |
| − | Тема 1
| + | |
| − | Допомога клієнту в адаптації до складної, для нього, соціальної ситуації як базова ідея адаптивно – соціалізаційної концепції соціальної роботи
| + | |
| − | Вступ
| + | |
| − | Активне пристосування людини до різних умов життєдіяльності є
| + | |
| − | соціально-психологічною адаптацією, ефективність якої залежить від низки
| + | |
| − | суб’єктивних та об’єктивних чинників, насамперед від того, наскільки
| + | |
| − | адекватно індивід сприймає себе і свої соціальні зв’язки. У складних умовах
| + | |
| − | життя процес адаптації набуває особливого значення, оскільки він відображає
| + | |
| − | здатність особистості стати суб’єктом активної діяльності.
| + | |
| − | Аналіз наукової літератури надав можливість з’ясувати, що в
| + | |
| − | останні роки проблемні питання, які пов’язані з адаптацією особистості у
| + | |
| − | складних умовах життєдіяльності, розглядали у своїх працях такі дослідники
| + | |
| − | як: Н. Агаєв (адаптація військовослужбовців миротворчого контингенту до
| + | |
| − | діяльності в особливих умовах), В. Кислий (адаптація офіцерів-випускників до
| + | |
| − | діяльності в особливих умовах), І. Ліпатов (адаптація військовослужбовців до
| + | |
| − | бойової діяльності), О. Самохвалов (адаптація інспекторів прикордонної
| + | |
| − | служби), О. Сафін (адаптація військовослужбовців до службової діяльності) та
| + | |
| − | інші.
| + | |
| − | 1.Адаптивно-соціалізаційна концепція соціальної роботи
| + | |
| − | Дослідники проблеми адаптації особистості по-різному оціню¬ють зв'язок, співвідношення, залежність, понятійні межі процесів адаптації та соціалізації особистості. Більшість авторів одностайні в одному: процеси соціалізації та адаптації, безсумнівно, взаємо¬пов'язані, впливають певним способом один на одного і перебува¬ють у певних співвідношеннях. Погляди інших авторів групуються за двома напрямками.
| + | |
| − | Дослідники першої групи, додержуються поглядів на адаптацію як складову, елемент, внесок у соціалізацію. Так, І. Ми-лославова вважає, що "соціальна адаптація — це лише частина або момент соціалізації" . Такий погляд часто зустрічається та¬кож у західних соціологів .
| + | |
| − | Протилежна позиція, тобто розуміння адаптації як поняття, ширшого від соціалізації, властива насамперед дослідникам, які розглядають адаптацію як сутність та субстанцію життя, яке на рів¬ні адаптації людини здійснюється за допомогою двох програм спад¬ковості: біологічної та соціальної. Представники цієї групи вважа¬ють, що глибшим соціальним процесом є адаптація, а соціалізація є формою адаптації, її частиною. Наприклад, Т. Шибутані вважає, що, "хоча соціалізація часто розглядається як постійне нагромад¬ження навичок, доцільніше розглядати її як безперервну адаптацію живого організму до його оточення" . Соціалізація — це процес адаптації до нових умов, що триває все життя, вважає він, розглядаючи при цьому соціалізацію як переривчастий процес, що складається з ряду пристосувань особистості до певних соціальних груп. Як бачимо, розбіжності в позиціях обох груп пов'язані з порів¬нянням обсягів цих понять. Проте цим не вичерпується характер їх¬ніх взаємовідносин. Насправді він набагато складніший, що потре¬бує додаткових досліджень.
| + | |
| − | Як визначений конкретними історичними та соціально-еконо¬мічними умовами суспільства процес соціалізації не є механічним сприйняттям індивідом готової соціальної "форми". Індивід як об'єкт соціалізації є водночас суб'єктом соціальної активності, творцем нових суспільних форм. Тому соціалізація відбувається тим ефективніше, чим активніше індивід бере участь у творчо-перетворювальній суспільній діяльності. З цих позицій під соціалі¬зацією ми розуміємо процес становлення особистості як суспільної істоти, під час якого налагоджуються різноманітні зв'язки особис¬тості із суспільством, засвоюються орієнтації, цінності, норми, роз¬виваються особистісні властивості, формуються активність і ціліс¬ність особистості, набувається соціальний досвід, нагромаджений людством за весь період його розвитку. Порівнюючи запропонова¬не нами розуміння соціалізації з поняттям "соціальна адаптація" у широкому розумінні (тобто адаптація людини загалом), наголоси¬мо, що вони тісно взаємопов'язані й мають як спільні, подібні ри¬си, так і відмінні.
| + | |
| − | Подібність процесів зумовлена, на нашу думку, наявністю люд¬ського індивіда як об'єкта і суб'єкта обох процесів; обидва процеси здійснюються під впливом основних сфер суспільного життя: мате¬ріального виробництва, духовної культури, соціального управління, педагогічної діяльності, освіти та ін.; важливими елементами цих процесів є засвоєння інформації про навколишнє середовище та вста¬новлення позитивних соціальних зв 'язків і відносин у середовищі.
| + | |
| − | До відмінностей процесів ми зараховуємо такі: у процесі соціаліза¬ції та адаптації людина виступає з різними рівнями свого розвитку; процеси різняться за глибиною впливу на людину. Соціалізація — без¬перервний процес, тоді як адаптація пов'язана зі змінами середови¬ща й триває до моменту досягнення вільного функціонування в сере¬довищі. Соціалізація — це процес входження особистості в соціаль¬не суспільство загалом через набуття соціального досвіду людства. Адаптація — це процес входження особистості в конкретну соціальну спільноту через засвоєння соціального досвіду цієї спільноти і ви¬користання нагромадженого раніше соціального досвіду.
| + | |
| − | Спираючись на наведене порівняння, доходимо висновку, що за¬лежно від ступеня завершеності в процесі соціалізації виокремлюють¬ся певні етапи, які різняться рівнями соціалізації індивіда. Порівню¬ючи виокремлювані в дослідженнях періоди соціалізації з отримани¬ми нами залежностями інтенсивності адаптації в різні періоди життя тих, хто адаптується, ми встановили наявність істотних відмінностей в інтенсивності адаптації на кожному з рівнів соціалізації. Виявилося, що адаптація і соціалізація мають тенденцію до підвищення актив¬ності перебігу від етапу до етапу. Для ефективної адаптації особис¬тості потрібний певний рівень. Що вищий цей рівень, то ефективні¬ше, активніше розвивається адаптація. Відбуваються ці процеси од¬ночасно під час подальшого розвитку та вдосконалення особистості.
| + | |
| − | У діалектичній взаємодії перебувають функції соціалізації та адаптації. Так, на певному рівні соціалізації у взаємодії особистості і середовища виникає момент динамічної рівноваги, узгодження норм і традицій середовища й поведінки людини. Нове, що виникло, породжуючи суперечність між рівнем соціалізації особистості та ви¬могою нетрадиційної поведінки у відповідь на зміни середовища, по¬рушує цю рівновагу й мотивує адаптаційну поведінку. Під час адап¬тації ця суперечність знімається, причому в цьому "бере участь" і со¬ціалізація, щоправда, так само у знятому вигляді в адаптаційних можливостях соціалізованого тією чи іншою мірою індивіда. Із за¬вершенням адаптації, коли "нове" стає "звичним", воно у вигляді нових, засвоєних у процесі адаптації знань, умінь, звичок закріплю¬ється в новому, вищому рівні соціалізації індивіда, що відповідає со¬ціальному середовищу, яке змінилося. Досягнутий рівень соціаліза¬ції дає змогу індивіду вільно функціонувати в цьому новому середо¬вищі, що змінилося, спираючись на новий, вищий рівень своїх адаптаційних можливостей.
| + | |
| − | При цьому подальше функціонування, як і засвоєння подальшої адаптаційної ситуації, здійснюватиметься ефективніше, ніж раніше, за¬безпечуючи тим самим безмежність і неперервність розвитку особис¬тості та перетворення, удосконалення навколишнього середовища.
| + | |
| − | Таке розуміння взаємозв'язків і взаємопереходів процесів адапта¬ції та соціалізації лягло в основу розробки адаптивно-розвивальної концепції соціалізації.
| + | |
| − | Сутність адаптивно-розвивальної концепції соціалізації полягає в розгляді соціалізації як взаємодії людини, що триває все її життя, з навколишнім середовищем шляхом (за допомогою) адаптацій, що змінюють одна одну, у кожній зі сфер життєдіяльності людини. Будь-яка адаптація як особлива діяльність людини, що пов'язана із засвоєнням чергової нової соціальної ситуації (суб'єктивно нової для конкретного індивіда), додає їй соціального досвіду (що об'єктивно існує як елемент культури певного суспільства) і тим самим підвищує рівень її соціалізації. Подальша адаптація індивіда, спираючись на новий, вищий рівень його соціалізації, відбувається ефективніше, дає йому змогу швидше піднятися на черговий рівень соціалізації. Під час сукупної взаємодії індивіда із соціальним середовищем (а от¬же, і впливу індивіда на суспільство в напрямі задоволення своїх со¬ціальних потреб) відбуваються зміни в суспільстві стосовно більшої орієнтації на людину, сукупність її соціальних інтересів. Отже, реалі¬зується другий аспект неподільного процесу соціалізації — соціалі¬зація суспільства. Очевидно, що соціальна адаптація і соціалізація — нерозривні в своїй єдності процеси, які доповнюють один одного й мають за основу (як і будь-яка взаємодія в природі) обмін інформа¬цією, енергією та речовиною, проте різняться як змістовними, так і часовими параметрами.
| + | |
| − | На нашу думку, викладена концепція соціалізації створює перед¬умови для уточнення місця й ролі соціальної роботи в процесі життє¬діяльності особистості, дає змогу скоригувати (а в чомусь по-новому визначити) цілі й функції соціальної роботи на сучасному етапі роз¬витку нашого суспільства.
| + | |
| − | Насамперед слід урахувати, що адаптивно-розвиваюча концепція соціалізації спирається на взаємодію біологічного, психологічного та соціального механізмів адаптації, що дає змогу орієнтуватись у соціальній роботі на цілісну людину з урахуванням конкретних ста¬нів і відхилень на кожному з рівнів.
| + | |
| − | Ця модель соціалізації охоплює всі сфери життєдіяльності індиві¬да. Тим самим створюються можливості для найповнішої реалізації одного з найважливіших принципів організації соціальної роботи — комплексності.
| + | |
| − | Крім того, можливість орієнтувати форми та методи соціальної роботи, згідно з різними періодами соціалізації клієнта, повніше за¬безпечить диференційований підхід до організації соціальної роботи.
| + | |
| − | Адаптивно-розвиваюча модель соціалізації на основі механізму засвоєння нових соціальних ситуацій орієнтує на підтримку творчос¬ті та мобільності клієнта, що особливо важливо в період кардиналь¬них змін в усіх сферах життя суспільства.
| + | |
| − | Концепція розглядає соціалізацію як процес, що впродовж усьо¬го життя людини створює передумови для організації безперервної соціальної роботи.
| + | |
| − | З урахуванням того, що завдяки ефективній соціалізації можна забезпечити такий розвиток і взаємодію людини та суспільства, які найбільшою мірою спрямовані на самореалізацію індивіда, забезпе¬чення взаємодії людей шляхом соціальних ролей, а також збережен¬ня суспільства, передаючи новим членам цінності та взірці поведін¬ки , роль соціальної роботи можна визначити певними функціями. Розглянемо їх.
| + | |
| − | 1. Соціальна робота разом з іншими інститутами соціалізації
| + | |
| − | сприяє створенню в суспільстві умов для ефективного здійснення
| + | |
| − | соціалізації.
| + | |
| − | 2. Соціальна робота допомагає у виробленні та тренуванні інди¬
| + | |
| − | відуального адаптивного механізму особистості.
| + | |
| − | 3. Соціальна робота є одним із найважливіших засобів реалізації
| + | |
| − | та оптимізації процесу адаптації як цілеспрямоване управління
| + | |
| − | процесом підтримки розвитку особистості. Соціальна робота — час¬
| + | |
| − | тина механізму управління соціалізацією, що відбувається під пев¬
| + | |
| − | ним соціальним контролем. Допомога в створенні умов для ціле¬
| + | |
| − | спрямованого систематичного розвитку людини як суб'єкта діяль¬
| + | |
| − | ності, особистості та індивідуальності й становить те головне, що
| + | |
| − | надає соціальній роботі гуманістичного характеру.
| + | |
| − | Соціалізація ж, у свою чергу, прилучаючи індивіда до соціокуль-турних цінностей, створює практичне середовище, духовний та предметний простір для соціальної роботи, що надає їй тим самим реального життєвого змісту.
| + | |
| − | Зауважимо, що адаптивно-розвиваюча модель соціалізації спира¬ється на знання про соціальні механізми адаптації людини, критерії та методику оцінювання ефективності її розвитку. Регулярні кон¬кретно-соціологічні виміри результативності розвитку адаптації да¬ють змогу коригувати процес соціалізації, спрямовуючи допомогу на власне механізми соціалізації. Як бачимо, адаптивно-розвиваюча модель соціалізації охоплює сукупність підстав наукового характеру, які цілком придатні для побудови на цій основі відповідної тео¬рії соціальної роботи. На відміну від інших ця теорія спиратиметься на ідею допомоги клієнту в реалізації чи не найваж¬ливішої складової його життєдіяльності — соціалізації, конкретизу¬ючи характер і зміст цієї допомоги відповідно до характеру складної життєвої ситуації, на адаптацію до якої і буде спрямована соціальна допомога.
| + | |
| − | Згідно з адаптивно-соціалізаційною теорією соціальна робота допомагає клієнту реалізувати його адаптивну потребу, яка з'явля¬ється тоді, коли виникають труднощі в подоланні нової складної життєвої ситуації, що перевищує адаптивні можливості клієнта, та її освоєнні.
| + | |
| − | Якщо складність нових життєвих ситуацій не перевищує адаптив¬них можливостей індивіда, процес соціалізації відбувається нор¬мально. Людина нагромаджує власний соціальний досвід засвоєння нових життєвих ситуацій, у неї формується і розвивається індивіду¬альний адаптивний механізм, за допомогою якого вона пристосову¬ється до нових ситуацій, спираючись на підтримку соціалізаційних інститутів у суспільстві.
| + | |
| − | У разі порушень, деформацій в індивідуальному адаптивному ме¬ханізмі, виникнення ситуацій, що перевищують за складністю адап¬тивні можливості індивіда, чи збоїв у функціонуванні суспільних інс¬титутів соціалізації відбуваються відповідні відхилення та деформа¬ції в процесі соціалізації, виникають стреси.
| + | |
| − | Для подолання стресів, адаптації до кризових життєвих ситуацій індивіду необхідна професійна соціальна допомога. Соціальна робо¬та передбачає необхідну соціальну корекцію з відхилення (або під¬тримки) індивідуального адаптивного механізму клієнта і в разі пот¬реби полегшення для адаптації власне життєвої ситуації.
| + | |
| − | Зрозуміло, що розглянута адаптивно-соціалізаційна концепція, як і будь-яка, не претендує на таку, що вичерпує наукові засади соціаль¬ної роботи. Водночас вона має певні переваги порівняно з іншими те¬оріями, а це може позитивно вплинути як на подальший розвиток теорії соціальної роботи, так і на підвищення ефективності п орга¬нізації.
| + | |
| − | По-перше, ця теорія спирається на природний, об'єктивно-зако¬номірний сутнісний елемент у життєдіяльності людини — процес соціалізації.
| + | |
| − | По-друге, через поняття адаптивної організації вона логічно вписується в наукову картину взаємодії людини з навколишнім сві¬том.
| + | |
| − | По-третє, виникають підстави для науково обґрунтованої дифе¬ренціації та конкретизації форм і методів соціальної роботи відпо¬відно до адаптивних можливостей клієнта та завдань соціалізації щодо етапів його життєдіяльності.
| + | |
| − | По-четверте, з'являється можливість прогнозувати потреби в тих чи інших організаційних формах соціальної роботи відповідно до тенденцій зміни умов соціалізації.
| + | |
| − | По-п'яте, ця теорія дає змогу цілісно, за єдиною науковою логі¬кою описувати як конкретні, короткочасні складні ситуації (завдя¬ки науковим знанням про адаптацію), так і довготривалі процеси зміни соціальних умов у суспільстві (завдяки науковим знанням про соціалізацію). Отже, ця теорія придатна як для розробки мето¬дології практичної соціальної допомоги, так і для наукового о᬴рунтування соціальної політики.
| + | |
| − | По-шосте, підвищуються можливості соціального управління соціальною роботою шляхом використання єдиної методології ко¬рекції адаптивної ситуації спільно з адаптивними можливостями клієнта.
| + | |
| − | У процесі адаптації особистість проходить три фази свого становлення:
| + | |
| − | перша фаза (власне адаптація) передбачає засвоєння ціннісних орієнтацій
| + | |
| − | та норм, уподібнення індивіда до інших членів групи. Якщо індивіду не
| + | |
| − | вдається подолати труднощі адаптаційного періоду, у нього можуть розвиватися якості комфортності, залежності, невпевненості, що є причиною
| + | |
| − | породження дезадаптації молодого спеціаліста;
| + | |
| − | друга фаза (індивідуалізація) породжується між необхідністю “бути
| + | |
| − | таким як усі” і прагненням індивіда до максимальної персоналізації. У випадку,
| + | |
| − | якщо індивід не зустрічає взаєморозуміння, у нього можуть складатися якості
| + | |
| − | негативізму, агресивності, що викликає деіндивідуалізацію;
| + | |
| − | третя фаза (інтеграція) детермінується суперечностями між
| + | |
| − | прагненнями індивіда бути ідеально представленим своїми особливостями в
| + | |
| − | соціумі, з одного боку, та потребою соціуму прийняти, підтримувати і
| + | |
| − | культивувати тільки ті індивідуальні особливості індивіда, які сприяють
| + | |
| − | розвитку його як особистості у групі, з іншого. Якщо суперечності не усунено,
| + | |
| − | то наступає дезінтеграція, що призводить до ізоляції особистості, або
| + | |
| − | неприйняття її групою. Професійна адаптація вимагає не стільки пристосування
| + | |
| − | до умов життєдіяльності, скільки розвитку особистості, збагачення її творчої
| + | |
| − | індивідуальності. Про успішну адаптацію можна судити не лише за
| + | |
| − | пристосуванням особистості до конкретних умов життєдіяльності, але й за її
| + | |
| − | включенням у широкий спектр суспільних відносин.
| + | |
| − | Отже, основним завданням адаптації є забезпечення самовизначення
| + | |
| − | особистості в суспільстві, у групі на основі найбільш суттєвих особливостей
| + | |
| − | індивідуальності. Причому взаємостосунки в ланцюгу “група-особистість”
| + | |
| − | знаходяться в органічному взаємозв’язку. З одного боку, група, знаючи сильні
| + | |
| − | та слабкі сторони своїх членів, здатна підтримати людину в різних ситуаціях, а
| + | |
| − | з іншого – у колективній діяльності і спілкуванні індивід стверджує свою
| + | |
| − | індивідуальність та інтегрується з групою.
| + | |
| − | | + | |
| − | Тема 2
| + | |
| − | Соціалізація клієнта як накопичення соціального досвіду в процесі успішної адаптації клієнта до важких життєвих ситуацій.
| + | |
| − | Вступ
| + | |
| − | Процес соціалізації завжди був і буде актуальним там, де існує людське суспільство. Навіть тоді, коли поняття „соціалізації" не мало своєї назви, вона існувала там, де було угрупування людей, які жили за певними правилами.
| + | |
| − | Поняття "соціалізація" невід'ємне від понять "особистість", "соціум" та "виховання", тому це питання завжди залишається актуальним та невичерпним.
| + | |
| − | | + | |
| − | 1. Визначення поняття «соціалізація» різноманітними вченими
| + | |
| − | Для того щоб ґрунтовніше розглянути дане питання слід дати визначення терміну “соціалізація”. Термін «соціалізація», незважаючи на його поширеність і більш як столітню історію існування, не має однозначного трактування серед різних представників педагогічних, психологічних та філософських наук. Пов’язану з ним галузь соціального знання почали розробляти Г.Тард і Ван Женнец. Г.Тард використовував цього для позначення процесу входження індивіда до нації, народу, суспільства шляхом універсального засобу наслідування [7, с.186]. Проблеми соціалізації дискутувались А.Валлоном і Ж.Піаже. Передумови для першого концептуального підходу були створені Е.Дюркгеймом [7, с.186].
| + | |
| − | Поняттям «соціалізація» різні дослідники виділяють ті чи інші сторони цього процесу в залежності від аспекту і мети, яка ставиться в дослідженні [8, с.186]. Зміст поняття «соціалізація» деякі автори бачать у тому, що це процес «входження індивіда в соціальне середовище, пристосування до нього, освоєння певних ролей і функцій»(Б.Д. Паригін) [7, с.186]. І.С.Кон вважав процесом соціалізації «засвоєння індивідом соціального досвіду, в ході якого утворюється конкретна особистість» [7, с.187].
| + | |
| − | Про те, автором даного поняття науковці визнають:
| + | |
| − | - американського соціолога Ф.Гіддінгса (1855-1931), який вперше застосував його в 1887 році в праці “Теория социализации”. Сутність терміну американський фахівець зводив до розвитку соціальної природи індивіда, підготовки його до соціального життя;
| + | |
| − | - французського соціолога Е.Дюркгейма (1858-1917) та американського вченого С.Кулі (1864—1929), які під цим поняттям розуміли пасивне пристосування індивіда до умов суспільства;
| + | |
| − | - американського соціолога Ф.Гіддінгса (1855-1931) і француза Г.Тарда (1843-1904), які тлумачили його як процес розвитку людини в соціумі;
| + | |
| − | - американського соціолога Т.Парсонса (1902-1979), що під цим терміном розумів пристосування індивіда до умов середовища.
| + | |
| − | Аналіз довідкової літератури та праць науковців (Р. Гурова, Н. Лавриченко, В. Москаленко та ін) дозволяє стверджувати, що досліджуваний термін у педагогічну науку в тлумаченні більш близькому до сучасного розуміння запропонував Е. Дюркгейм на початку ХХ ст., а американський вчений Т. Парсонс, як відзначається в “БСЭ”, вже спирався на його праці. Доцільно також звернути увагу, що визначення поняття “соціалізація”, яке дав Е. Дюркгейм, не повністю співпадає з сучасним його тлумаченням. Але для свого часу це була випереджаюча спроба.
| + | |
| − | Особливої популярності термін “соціалізація” набув в Україні та Росії в 20-ті рр. ХХ ст. у зв’язку з всебічною розробкою теорії соціального виховання. До цього поняття, забутого в 30-ті рр., першими почали повертатися західні педагоги з середини 50-х рр. ХХ ст.
| + | |
| − | У вітчизняній суспільствознавчій літературі, на відміну від зарубіжної, термін “соціалізація” до 60-х рр. мало вживався.
| + | |
| − | У другій половині 60-х рр. ХХ ст. ця теорія вже широко розроблялася такими вітчизняними науками, як психологія, соціологія та соціальна психологія, але недостатньо використовувалась у педагогічній практиці [2]. У педагогічну науку такі поняття, як “соціалізація” та “соціальне формування особистості”, були введені в кінці 70-х рр. ХХ ст. і набули широкого визнання та всебічного вивчення тільки в 90-ті рр. ХХ ст.
| + | |
| − | Найбільш широкий зміст у поняття “соціалізація” включають філософи, які розглядають його як двобічний процес розвитку особистості у взаємодії з оточуючим соціальним середовищем [2, c. 18].
| + | |
| − | У психолого-педагогічній літературі під “соціалізацією” розуміється:
| + | |
| − | - процес становлення особистості й засвоєння індивідом соціального досвіду, цінностей, норм, установ, властивостей суспільства, соціальних груп до яких він належить (Н.Бура, В.Лозова, Г.Троцко, І.Хохленков, А.Яременко);
| + | |
| − | - форма впливу, що спрямована на формування заданої поведінки дітей та молоді в суспільстві (А.Чулкова);
| + | |
| − | - соціальна адаптація та відособлення індивіда (М.Галагузова, А.Мудрик);
| + | |
| − | - засвоєння індивідом соціального досвіду, входження до системи соціальних зв’язків, а також відтворення системи зв’язків індивіда за рахунок його активної діяльності (Г.Андрєєва, А.Капська, М.Фіцула, В.Шепель);
| + | |
| − | - процес входження у соціальне середовище і суспільство в цілому та пристосування до нього (Б.Паригін);
| + | |
| − | - мета і складова шкільного педагогічного процесу (Н.Лавриченко).
| + | |
| − | Таким чином, вітчизняні науковці під поняттям “соціалізація” розуміють як процес, так і результат виховної діяльності всіх соціальних інститутів. Слід також зазначити, що у поглядах окремих авторів на сутність поняття “соціалізація” простежуються певні неточності, суперечності. Наприклад, Г.Філонов відзначає, що “процес становлення людини як особистості характеризується … і соціалізацією, і вихованням” [5, c.23]. Незрозуміло, чому автор відокремлює поняття “виховання” від більш широкого — “соціалізація”, яке, навіть за власним визначенням Г.Філонова, виступає складовою частиною процесу соціалізації.
| + | |
| − | Виходячи з визначення “соціалізації” (від лат. Socialis — громадський) як “процесу залучення індивіда до системи суспільних відносин, формування його соціального досвіду, становлення й розвитку як цілісної особистості” [4, c.314], можна стверджувати, що цей процес передбачає формування індивіда як під впливом цілеспрямованих факторів (виховання на різних рівнях), так і стихійних (наприклад, безпосереднє спілкування людей тощо).
| + | |
| − | | + | |
| − | 2. Концепції щодо соціалізації особистості
| + | |
| − | Важливою для розуміння психолого-педагогічних можливостей соціалізації як детермінуючого фактора становлення самоцінності є інтерпретація французьким соціологом Г. Тардом процесу інтернаціоналізації норм поведінки через соціальну взаємодію людей. Типові соціальні відносини він розглядає у системі «вчитель-учень», відтворення яких на різних етапах соціальної життєдіяльності дозволяє успішну реалізацію принципу соціального успадкування, на цій основі, стабілізації суспільного організму. Американський соціолог Ф. Хіддісгс підкреслює, що соціалізація як процес розвитку соціальної природи й характеру людини відбувається в результаті контактів з довкіллям, так і завдяки впливам суспільства за певним «свідомим планом».
| + | |
| − | Застосування напрацьованих фахових методик дозволяє: вивчати соціально-психологічні закономірності розвитку людини у певному суспільстві; здійснювати порівняльний аналіз перебігу соціалізаційних процесів у різних соціокультурних середовищах; встановлювати взаємозв'язок між існуючими виховними технологіями та його соціальною структурою, співвідношення між цілями і засобами соціалізації молоді; з'ясовувати специфіку культури спілкування у певних соціумах та її вплив на процес соціалізації.
| + | |
| − | Перспективною у сучасних умовах є розробка теорії і безумовно практики соціалізації на засадах полікультурності. Здійснювані в останні десятиліття міждисциплінарні психолого-педагогічні та психолого-соціальні дослідження сприяли утворенню нових галузей наукового знання - вікової соціальної психології (вивчає закономірності життєдіяльності й комунікативної культури особистості у процесі безпосереднього і опосередкованого спілкування); педагогічної соціальної психології (з'ясування педагогічних впливів на соціально-психологічні явища).
| + | |
| − | Досліджуючи концептуальний статус поняття «соціалізація» у контексті розвитку самоцінності особистості більшість українських вчений наголошують, що вона, як така, може розвинутись лише у процесі становлення її як активного суб'єкта соціокультурної життєдіяльності.
| + | |
| − | У зазначеному контексті соціалізація постає втіленням дуалізму, засвоєного індивідом соціального досвіду шляхом активного входження в систему соціальних зв'язків й активного відтворення цих зв'язків механізмами соціокультурної діяльності. У такий спосіб долається контроверза між розумінням соціалізації як процесу входження індивіда у певний суспільний організм, адаптації й реалізації ролі індивіда як агента суспільного розвитку. Соціальне становлення й розвиток самоцінності мають розглядатися як іманентні самоорганізації соціуму, а людина - як суб'єкт і об'єкт суспільних відносин .
| + | |
| − | Процесуально, соціалізація клієнта являє собою поступово-поетапне розгортання усієї системи соціальної життєдіяльності, кожна фаза якого позначається певним діяльнісним вектором. У процесі соціалізації відбуваються активне засвоєння особистістю нових ролей й осмислення їхньої значущості, удосконалюються продуктивні можливості індивіда як суб'єкта соціокультурної діяльності. Формується «Я» -концепція, позначена певним рівнем самосвідомості особистості - самосприйняття як деякої цілісності й наявність усвідомлення самоідентичності.
| + | |
| − | Серед найпоширенішіих зарубіжних соціологічних та соціально-психологічних концепцій провідне місце належить теорії американського соціолога Т. Парсонса , пов'язану з інтерпретацією соціалізації як процесу інтеграції індивіда у соціальну систему шляхом інтернаціоналізації загальноприйнятих норм й прилучення до загальнозначущих цінностей. Соціалізація як навчання соціальним ролям, на думку вченого, є необхідною запорукою процесів навчання та виховання.
| + | |
| − | У відповідності з концепцією психоаналізу З. Фрейда модель соціалізації полягає у налагодженні особистісного контролю в умовах визнання людини «соціальною» внаслідок уроджених агресивних інстинктів. Вчений виокремлює психологічні механізми соціалізації: імітацію, ідентифікацію, а також почуття сорому і провини. Імітацією, за З. Фрейдом, називається усвідомлена спроба дитини копіювати певну модель поведінки персоніфікованими зразками для наслідування можуть виступати батьки, родичі та друзі. Зазначена модель, заснована на визнанні невиправності натури, залишає мало можливостей для продуктивного виховного впливу.
| + | |
| − | Модель "соціального навчання" запропонована біхевіористами Дж. Доллардом, Б. Скіннером та Р. Уолтерсом та заснована на формулі "стимул-реакція". У цій інтерпретації соціалізація постає модифікацією людської поведінки шляхом дозування стимулів, а саме пропорційності виховних покарань і заохочень з метою орієнтації на належну поведінку. У відповідності з даною моделлю життєва позиція особистості формується на засадах тренування, і, отже, втрачають актуальність внутрішні рухові сили, засновані на емоціях або на інтелекті.
| + | |
| − | Представники концепції «дзеркального Я», Ч. Кулі, Дж. Мід та ін. вважають, що особистість формується в умовах численних інтеракцій людей з навколишнім світом, у результаті яких вона навчається дивитися на себе очима інших, мислити про себе, як про інших, розуміти поведінку інших. За зазначеними дослідниками підкреслюється процесуальний характер соціалізації, а головна увага приділяється впровадженню механізмів психологічного тренінгу й особистісного контролю. Проте переоцінюється й роль і місце соціальної ролєвості та механізми ретрансляції соціокультурного досвіду.
| + | |
| − | Когнітивна модель соціалізації (Ж. Піаже, Л. Кольберг, А. Маслоу, К. Роджерс) будується на ідеї детермінації поведінки соціально забарвленими знаннями, сукупність яких утворює у людський свідомості цілісний образ навколишнього світу. Зокрема, за К. Роджерсом, лише у рухові до самореалізації, особистісного зростання й прагнення стати повноцінно функціонуючою особистістю й полягає зміст людської соціокультурної поведінки.
| + | |
| − | Вагомим внеском у розробку проблематики соціалізації особистості позначилась інкультурнаційна концепція, репрезентована Ф. Боасом і Б. Маліновським. Вони інтерпретують соціалізацію передовсім як процес акумуляції та примноження цінностей духовно-культурної спадщини. Щоправда, індивід бере у ньому участь як пасивний споживач, що автоматично сприймає культуру у своєму індивідуальному розвиткові.
| + | |
| − | Знаковим явищем в інтерпретації феномену соціалізації стала розвивальна концепція американського психолога і соціолога Е. Еріксона (1902-1994). Він створив вчення про ідентичність, показав, що зміна соціокультурних умов спричиняє необхідність втрати попередньої й формування нової ідентичності людини. У відповідності з концепцією Е. Еріксона, почуття глибокої (базисної) довіри, яка конституюється на основі досвіду першого року життя, правомірно вважати психологічним фундаментом усього подальшого життя особистості. Переборюючи складні життєві ситуації людина збагачується новим соціальним досвідом і вступає у наступну стадію онто- і культурогенезу..
| + | |
| − | У 60-і роки минулого століття вітчизняна соціологічна і педагогічна наука почала зазнавати вплив західних концепцій соціалізації. Об'єктом фахових досліджень став цілеспрямований вплив соціуму на особистість. За визначенням Б. Паригіна, соціалізація - не просто процес автоматичного сприйняття індивідом вимог, функцій і ролей соціального середовища, способів соціального спілкування і взаємодії, а й процес становлення людини в загальній формі . Українські соціальні філософи Л. Сохань, П. Кряжев характеризують процес соціалізації як виокремлення людини з тваринного світу й піднесення над ним здобутками духовної культури людства .
| + | |
| − | 70-ті роки ХХ століття позначилися напрацюваннями у сфері соціальної філософії та психології І. Кона і В. Ольшанського. У відповідності з їхньою концепцією соціалізація виступає процесом, в ході якого людська істота набуває соціокультурних потрібних якостей, для продуктивної життєдіяльності". Поглиблено вивчаються впливи на соціалізацію людської особистості перебігу та наслідків науко-технічної революції (Б. Паригін, В. Марков та ін.).
| + | |
| − | Свідомо соціалізуючись, людина активно включається у багатоваріантну систему функціонуючих суспільних відносин. Такі вчені як М. Каган і В.Москаленко вкладали у поняття соціалізації ідею становлення людини в процесі філогенезу як діяльного суб'єкта соціальних відносин. У відповідності з концепцією соціального філософа І. Кона, соціологів А. Харчева, Я. Щепанського, соціалізація являє собою процес формування основних параметрів людської особистості (розуму, почуттів, здібностей та ін.) засобами навчання та виховання, засвоєння соціальних ролей. Репрезентант російської вікової психології Д.Фельштейн зауважує, що важливе місце у соціалізаційних процесах належить відносинам тину "дитина-суспільство".
| + | |
| − | За концепцією українського психолога А. Мудрика, процес соціалізації відбувається в двох напрямках: шляхом теоретичного прилучення індивіда до соціального досвіду та практичного оволодіння цим досвідом. Стрижневим для механізму соціалізації особистості є практичне оволодіння соціокультурним досвідом.
| + | |
| − | Сучасною психолого-педагогічною думкою проводиться ідея безперервності процесу соціалізації в умовах наявності вікових відмінностей між поколіннями. Несхожість дитячого та дорослого світорозуміння супроводжується «розмиванням» усталених критеріїв «дорослий-дитина», що позначається на протилежності оцінок сучасних соціальних проблем. Свідченням цього може слугувати специфіка феномену молодіжної субкультури. Являючи собою сукупність поглядів, цінностей, норм поведінки та моди, вона формується на стикові масової й популярної культур. Вона позначається несприйняттям соціальної дійсності замість її перевлаштування й удосконалення. Одним із способів втечі від дійсності (есканізму), а також реалізації прагнення уподібнитись дорослим є вживання наркотиків. Молодіжна культура володіє своєю мовою, мистецтвом і стилем поведінки. Виявом соціальної нестабільності на рівні соціуму є різке посилення соціальної стратифікації, роз'єднання соціальних верств за двома основними критеріями - етнічною належністю й рівнем матеріальної забезпеченості. На рівні суспільної свідомості зазначена диференціація суб'єктивно переживається як криза соціальних цінностей та ідеалів.
| + | |
| − | Одним з найпоширеніших у сучасній психології є ситуаціоністський напрямок дослідження процесів соціалізації особистості. Г. Тард, Ф.Гіддінс наголошують на особливому впливові трансформацій конкретної соціальної ситуації на поведінку індивіда. Соціалізація інтерпретується як фактор, що уможливлює здатність особистості ввійти у нові ситуації соціокультурного розвитку. Засадничими для конструктивістської концепції соціалізації (В.Москаленко, Я. Гилінский) є визнання принципової пізнаванності світу й людини у ньому завдяки механізмам соціальної ідентифікації; тлумачення останньої як результату ресоціалізації в умовах динамічних трансформацій сучасного суспільства; врахування значення соціальної ідентифікації для свідомого вибору лінії поведінки у нестандартних й непередбачуваних обставинах.
| + | |
| − | Висновки
| + | |
| − | Проблема дослідження соціалізації особистості завжди доповнюється новими аспектами: аналізом змін умов соціалізації особистості під впливом науково-технічної революції, міждисциплінарним дослідженням людського "Я". Триває розширення напрямків дослідження соціалізації, уточнюються її структура та функції, поглиблюється вивчення соціальних механізмів та інститутів соціалізації, уточнюються особливості взаємодії соціалізації та виховання в сучасних умовах.
| + | |
| − | | + | |
| − | | + | |
| − | | + | |
| − | Список використаної літератури
| + | |
| − | 1. Дистервег А. Избранные педагогические сочинения. — М.: Государственное учебно-методическое издательство Министерства просвещения РСФСР, 1956. - 374 с.
| + | |
| − | 2. Москаленко В.В. Социализация личности (философский аспект). - К.: Вища школа, 1986 - 200 с.
| + | |
| − | 3. Мудрик А.В. Введение в социальную педагогику. — М.: Институт практической психологии, 1997. - 364 с.
| + | |
| − | 4. Український педагогічний словник / За ред. С.У. Гончаренка. — К.: Либідь, 1997. - 375 с.
| + | |
| − | 5. Формирование личности: проблема комплексного подхода в процессе воспитания школьников / Под ред. Г.Н.Филонова. - М.: Педагогика, 1983. - 256 с.
| + | |
| − | 6. Ярмаченко М.Д. Основні педагогічні категорії // Педагогіка і психологія. - 1998. - №4. - С.5-12.
| + | |
| − | 7. Москаленко В.В. Соціальна психологія. Підручник. Видання 2-ге,
| + | |
| − | виправлене та доповнене – К.: Центр учбової літератури, 2008. – 688с.
| + | |
| − | 8. Седов Л. А. Парсонс, Толкотт// Современная западная социология:
| + | |
| − | Словарь. М.: Политиздат, 1990, с.257-260
| + | |
| − | 9. Андреева Г.М. Психология социального познания . - М.: Аспект-Пресс,
| + | |
| − | 2000.
| + | |
| − | 10. Белинская Е.П., Тихомандрицкая О.А. Социальная психология
| + | |
| − | личности.- М., 2001.
| + | |
| − | 11. Майерс Д. Социальная психология. Перев. с англ. - СПб.: Питер Ком,
| + | |
| − | 1999.
| + | |
| − | 12. Москаленко В.В. Соціальна психологія: Підручник.-Київ: Центр
| + | |
| − | навчальної літератури, 2005.
| + | |
| − | 13. Москаленко В.В. Социализация личности: Философский аспект. - К.:
| + | |
| − | Вища школа, 1986. - 224 с.
| + | |
| − | 14. Москаленко В.В., Циба В.Т. Культурно-діяльнісна концепція соціалізації
| + | |
| − | особистості // Педагогіка і психологія. - 1995. - № 3. - С. 34 - 35.
| + | |
| − | 15. Мудрик А.В. Социализация: задачи социальной педагогики // Магистр. –
| + | |
| − | 1993. - № 3. - С. 40 - 50.
| + | |
| − | 16. Лукашевич М.П., Мигович І.І. Теорія і методи соціальної роботи. – К.:
| + | |
| − | МАУП, 2002. – 136 с.
| + | |
| − | 17. Социальная работа: Теория и организация: Учеб. пособие / Под ред. П.П.
| + | |
| − | Украинец. – Мн.: ТетраСистемс, 2005. – 288 с.
| + | |
| − | 18. Социальная работа: теория и практика: Учеб. пособие / Отв. ред. д.и.н.,
| + | |
| − | проф. Е.И. Холостова, д.и.н., проф. А.С. Сорвина. – М.: ИНФРА-М, 2004.
| + | |
| − | – 427 с.
| + | |
| − | ''
| + | |
Соціальна робота — професійна діяльність, що спрямована на надання кваліфікаційної допомоги будь-якій людині, групі людей, громаді, що розширює або відновлює їхню здатність до соціального функціонування, суспільної адаптації й сприяє реалізації їхніх громадянських прав.
