|
|
(38 проміжних версій 4 користувачів не показані) |
Рядок 1: |
Рядок 1: |
− | 7oKkaJ <a href="http://mozoamqjppbt.com/">mozoamqjppbt</a>, [url=http://nxkvtuwfdxpb.com/]nxkvtuwfdxpb[/url], [link=http://fxvzvfhjupov.com/]fxvzvfhjupov[/link], http://cbvslvoxtnaw.com/
| |
| | | |
− | http://buycelebrex911.com/#15494 buy cheap celebrex no prescription - celebrex buy generic
| |
− |
| |
− | == Функції соціальної роботи ==
| |
− |
| |
− | 1. Соціальна робота разом з іншими інститутами соціалізації сприяє створенню в суспільстві умов для ефективного здійснення соціалізації.
| |
− |
| |
− | 2. Соціальна робота допомагає у виробленні та тренуванні індивідуального адаптивного механізму особистості.
| |
− |
| |
− | 3. Соціальна робота є одним із найважливіших засобів реалізації та оптимізації процесу адаптації як цілеспрямоване управління процесом підтримки розвитку особистості.
| |
− |
| |
− | Соціальна робота — частина механізму управління соціалізацією, що відбувається під певним соціальним контролем. Допомога в створенні умов для цілеспрямованого систематичного розвитку людини як суб'єкта діяльності, особистості та індивідуальності й становить те головне, що надає соціальній роботі гуманістичного характеру.
| |
− |
| |
− | Соціалізація ж, у свою чергу, прилучаючи індивіда до соціокультурних цінностей, створює практичне середовище, духовний та предметний простір для соціальної роботи, що надає їй тим самим реального життєвого змісту.
| |
− |
| |
− | Зауважимо, що адаптивно-розвиваюча модель соціалізації спира¬ється на знання про соціальні механізми адаптації людини, критерії та методику оцінювання ефективності її розвитку. Регулярні кон¬кретно-соціологічні виміри результативності розвитку адаптації да¬ють змогу коригувати процес соціалізації, спрямовуючи допомогу на власне механізми соціалізації. Як бачимо, адаптивно-розвиваюча модель соціалізації охоплює сукупність підстав наукового характеру, які цілком придатні для побудови на цій основі відповідної тео¬рії соціальної роботи. На відміну від інших ця теорія спиратиметься на ідею допомоги клієнту в реалізації чи не найваж¬ливішої складової його життєдіяльності — соціалізації, конкретизу¬ючи характер і зміст цієї допомоги відповідно до характеру складної життєвої ситуації, на адаптацію до якої і буде спрямована соціальна допомога.
| |
− |
| |
− | Згідно з адаптивно-соціалізаційною теорією соціальна робота допомагає клієнту реалізувати його адаптивну потребу, яка з'явля¬ється тоді, коли виникають труднощі в подоланні нової складної життєвої ситуації, що перевищує адаптивні можливості клієнта, та її освоєнні.
| |
− |
| |
− | Якщо складність нових життєвих ситуацій не перевищує адаптив¬них можливостей індивіда, процес соціалізації відбувається нор¬мально. Людина нагромаджує власний соціальний досвід засвоєння нових життєвих ситуацій, у неї формується і розвивається індивіду¬альний адаптивний механізм, за допомогою якого вона пристосову¬ється до нових ситуацій, спираючись на підтримку соціалізаційних інститутів у суспільстві.
| |
− |
| |
− | У разі порушень, деформацій в індивідуальному адаптивному ме¬ханізмі, виникнення ситуацій, що перевищують за складністю адап¬тивні можливості індивіда, чи збоїв у функціонуванні суспільних інститутів соціалізації відбуваються відповідні відхилення та деформації в процесі соціалізації, виникають стреси.
| |
− |
| |
− | Для подолання стресів, адаптації до кризових життєвих ситуацій індивіду необхідна професійна соціальна допомога. Соціальна робо¬та передбачає необхідну соціальну корекцію з відхилення (або підтримки) індивідуального адаптивного механізму клієнта і в разі потреби полегшення для адаптації власне життєвої ситуації.
| |
− |
| |
− | Зрозуміло, що розглянута адаптивно-соціалізаційна концепція, як і будь-яка, не претендує на таку, що вичерпує наукові засади соціаль¬ної роботи. Водночас вона має певні переваги порівняно з іншими те¬оріями, а це може позитивно вплинути як на подальший розвиток теорії соціальної роботи, так і на підвищення ефективності п орга¬нізації.
| |
− |
| |
− | По-перше, ця теорія спирається на природний, об'єктивно-зако¬номірний сутнісний елемент у життєдіяльності людини — процес соціалізації.
| |
− |
| |
− | По-друге, через поняття адаптивної організації вона логічно вписується в наукову картину взаємодії людини з навколишнім світом.
| |
− |
| |
− | По-третє, виникають підстави для науково обґрунтованої дифе¬ренціації та конкретизації форм і методів соціальної роботи відповідно до адаптивних можливостей клієнта та завдань соціалізації щодо етапів його життєдіяльності.
| |
− |
| |
− | По-четверте, з'являється можливість прогнозувати потреби в тих чи інших організаційних формах соціальної роботи відповідно до тенденцій зміни умов соціалізації.
| |
− |
| |
− | По-п'яте, ця теорія дає змогу цілісно, за єдиною науковою логі¬кою описувати як конкретні, короткочасні складні ситуації (завдя¬ки науковим знанням про адаптацію), так і довготривалі процеси зміни соціальних умов у суспільстві (завдяки науковим знанням про соціалізацію). Отже, ця теорія придатна як для розробки мето¬дології практичної соціальної допомоги, так і для наукового о᬴рунтування соціальної політики.
| |
− |
| |
− | По-шосте, підвищуються можливості соціального управління соціальною роботою шляхом використання єдиної методології ко¬рекції адаптивної ситуації спільно з адаптивними можливостями клієнта.
| |
− |
| |
− |
| |
− | == Фази становлення ==
| |
− |
| |
− | У процесі адаптації особистість проходить три фази свого становлення:
| |
− |
| |
− | перша фаза (власне адаптація) передбачає засвоєння ціннісних орієнтацій та норм, уподібнення індивіда до інших членів групи. Якщо індивіду не вдається подолати труднощі адаптаційного періоду, у нього можуть розвиватися якості комфортності, залежності, невпевненості, що є причиною породження дезадаптації молодого спеціаліста;
| |
− |
| |
− | друга фаза (індивідуалізація) породжується між необхідністю “бути таким як усі” і прагненням індивіда до максимальної персоналізації. У випадку, якщо індивід не зустрічає взаєморозуміння, у нього можуть складатися якості негативізму, агресивності, що викликає деіндивідуалізацію;
| |
− |
| |
− | третя фаза (інтеграція) детермінується суперечностями між прагненнями індивіда бути ідеально представленим своїми особливостями в соціумі, з одного боку, та потребою соціуму прийняти, підтримувати і культивувати тільки ті індивідуальні особливості індивіда, які сприяють
| |
− | розвитку його як особистості у групі, з іншого.
| |
− |
| |
− | Якщо суперечності не усунено, то наступає дезінтеграція, що призводить до ізоляції особистості, або
| |
− | неприйняття її групою. Професійна адаптація вимагає не стільки пристосування
| |
− | до умов життєдіяльності, скільки розвитку особистості, збагачення її творчої
| |
− | індивідуальності. Про успішну адаптацію можна судити не лише за
| |
− | пристосуванням особистості до конкретних умов життєдіяльності, але й за її
| |
− | включенням у широкий спектр суспільних відносин.
| |
− |
| |
− |
| |
− | == Висновки ==
| |
− |
| |
− | Отже, основним завданням адаптації є забезпечення самовизначення
| |
− | особистості в суспільстві, у групі на основі найбільш суттєвих особливостей
| |
− | індивідуальності. Причому взаємостосунки в ланцюгу “група-особистість”
| |
− | знаходяться в органічному взаємозв’язку. З одного боку, група, знаючи сильні
| |
− | та слабкі сторони своїх членів, здатна підтримати людину в різних ситуаціях, а
| |
− | з іншого – у колективній діяльності і спілкуванні індивід стверджує свою
| |
− | індивідуальність та інтегрується з групою.
| |