Відмінності між версіями «Адаптивно-соціалізаційна концепція соціальної роботи»

Версія за 22:52, 22 січня 2011

Вступ

Активне пристосування людини до різних умов життєдіяльності є соціально-психологічною адаптацією, ефективність якої залежить від низки суб’єктивних та об’єктивних чинників, насамперед від того, наскільки адекватно індивід сприймає себе і свої соціальні зв’язки. У складних умовах життя процес адаптації набуває особливого значення, оскільки він відображає здатність особистості стати суб’єктом активної діяльності.

Аналіз наукової літератури надав можливість з’ясувати, що в останні роки проблемні питання, які пов’язані з адаптацією особистості у складних умовах життєдіяльності, розглядали у своїх працях такі дослідники як: Н. Агаєв (адаптація військовослужбовців миротворчого контингенту до діяльності в особливих умовах), В. Кислий (адаптація офіцерів-випускників до діяльності в особливих умовах), І. Ліпатов (адаптація військовослужбовців до бойової діяльності), О. Самохвалов (адаптація інспекторів прикордонної служби), О. Сафін (адаптація військовослужбовців до службової діяльності) та інші.

1.Адаптивно-соціалізаційна концепція соціальної роботи

Дослідники проблеми адаптації особистості по-різному оціню¬ють зв'язок, співвідношення, залежність, понятійні межі процесів адаптації та соціалізації особистості. Більшість авторів одностайні в одному: процеси соціалізації та адаптації, безсумнівно, взаємо¬пов'язані, впливають певним способом один на одного і перебува¬ють у певних співвідношеннях. Погляди інших авторів групуються за двома напрямками. Дослідники першої групи, додержуються поглядів на адаптацію як складову, елемент, внесок у соціалізацію. Так, І. Милославова вважає, що "соціальна адаптація — це лише частина або момент соціалізації" . Такий погляд часто зустрічається та¬кож у західних соціологів .

Протилежна позиція, тобто розуміння адаптації як поняття, ширшого від соціалізації, властива насамперед дослідникам, які розглядають адаптацію як сутність та субстанцію життя, яке на рів¬ні адаптації людини здійснюється за допомогою двох програм спад¬ковості: біологічної та соціальної. Представники цієї групи вважа¬ють, що глибшим соціальним процесом є адаптація, а соціалізація є формою адаптації, її частиною. Наприклад, Т. Шибутані вважає, що, "хоча соціалізація часто розглядається як постійне нагромад¬ження навичок, доцільніше розглядати її як безперервну адаптацію живого організму до його оточення" . Соціалізація — це процес адаптації до нових умов, що триває все життя, вважає він, розглядаючи при цьому соціалізацію як переривчастий процес, що складається з ряду пристосувань особистості до певних соціальних груп. Як бачимо, розбіжності в позиціях обох груп пов'язані з порів¬нянням обсягів цих понять. Проте цим не вичерпується характер їх¬ніх взаємовідносин. Насправді він набагато складніший, що потре¬бує додаткових досліджень.

Як визначений конкретними історичними та соціально-еконо¬мічними умовами суспільства процес соціалізації не є механічним сприйняттям індивідом готової соціальної "форми". Індивід як об'єкт соціалізації є водночас суб'єктом соціальної активності, творцем нових суспільних форм. Тому соціалізація відбувається тим ефективніше, чим активніше індивід бере участь у творчо-перетворювальній суспільній діяльності. З цих позицій під соціалі¬зацією ми розуміємо процес становлення особистості як суспільної істоти, під час якого налагоджуються різноманітні зв'язки особистості із суспільством, засвоюються орієнтації, цінності, норми, роз¬виваються особистісні властивості, формуються активність і ціліс¬ність особистості, набувається соціальний досвід, нагромаджений людством за весь період його розвитку. Порівнюючи запропонова¬не нами розуміння соціалізації з поняттям "соціальна адаптація" у широкому розумінні (тобто адаптація людини загалом), наголоси¬мо, що вони тісно взаємопов'язані й мають як спільні, подібні ри¬си, так і відмінні. Подібність процесів зумовлена, на нашу думку, наявністю люд¬ського індивіда як об'єкта і суб'єкта обох процесів; обидва процеси здійснюються під впливом основних сфер суспільного життя: мате¬ріального виробництва, духовної культури, соціального управління, педагогічної діяльності, освіти та ін.; важливими елементами цих процесів є засвоєння інформації про навколишнє середовище та вста¬новлення позитивних соціальних зв 'язків і відносин у середовищі.

До відмінностей процесів ми зараховуємо такі: у процесі соціаліза¬ції та адаптації людина виступає з різними рівнями свого розвитку; процеси різняться за глибиною впливу на людину. Соціалізація — без¬перервний процес, тоді як адаптація пов'язана зі змінами середови¬ща й триває до моменту досягнення вільного функціонування в сере¬довищі. Соціалізація — це процес входження особистості в соціаль¬не суспільство загалом через набуття соціального досвіду людства. Адаптація — це процес входження особистості в конкретну соціальну спільноту через засвоєння соціального досвіду цієї спільноти і ви¬користання нагромадженого раніше соціального досвіду.

Спираючись на наведене порівняння, доходимо висновку, що за¬лежно від ступеня завершеності в процесі соціалізації виокремлюють¬ся певні етапи, які різняться рівнями соціалізації індивіда. Порівню¬ючи виокремлювані в дослідженнях періоди соціалізації з отримани¬ми нами залежностями інтенсивності адаптації в різні періоди життя тих, хто адаптується, ми встановили наявність істотних відмінностей в інтенсивності адаптації на кожному з рівнів соціалізації. Виявилося, що адаптація і соціалізація мають тенденцію до підвищення актив¬ності перебігу від етапу до етапу. Для ефективної адаптації особистості потрібний певний рівень. Що вищий цей рівень, то ефективні¬ше, активніше розвивається адаптація. Відбуваються ці процеси од¬ночасно під час подальшого розвитку та вдосконалення особистості.

У діалектичній взаємодії перебувають функції соціалізації та адаптації. Так, на певному рівні соціалізації у взаємодії особистості і середовища виникає момент динамічної рівноваги, узгодження норм і традицій середовища й поведінки людини. Нове, що виникло, породжуючи суперечність між рівнем соціалізації особистості та ви¬могою нетрадиційної поведінки у відповідь на зміни середовища, по¬рушує цю рівновагу й мотивує адаптаційну поведінку. Під час адап¬тації ця суперечність знімається, причому в цьому "бере участь" і со¬ціалізація, щоправда, так само у знятому вигляді в адаптаційних можливостях соціалізованого тією чи іншою мірою індивіда. Із за¬вершенням адаптації, коли "нове" стає "звичним", воно у вигляді нових, засвоєних у процесі адаптації знань, умінь, звичок закріплю¬ється в новому, вищому рівні соціалізації індивіда, що відповідає со¬ціальному середовищу, яке змінилося. Досягнутий рівень соціаліза¬ції дає змогу індивіду вільно функціонувати в цьому новому середо¬вищі, що змінилося, спираючись на новий, вищий рівень своїх адаптаційних можливостей.

При цьому подальше функціонування, як і засвоєння подальшої адаптаційної ситуації, здійснюватиметься ефективніше, ніж раніше, за¬безпечуючи тим самим безмежність і неперервність розвитку особис¬тості та перетворення, удосконалення навколишнього середовища.

Таке розуміння взаємозв'язків і взаємопереходів процесів адаптації та соціалізації лягло в основу розробки адаптивно-розвивальної концепції соціалізації.

Сутність адаптивно-розвивальної концепції соціалізації полягає в розгляді соціалізації як взаємодії людини, що триває все її життя, з навколишнім середовищем шляхом (за допомогою) адаптацій, що змінюють одна одну, у кожній зі сфер життєдіяльності людини. Будь-яка адаптація як особлива діяльність людини, що пов'язана із засвоєнням чергової нової соціальної ситуації (суб'єктивно нової для конкретного індивіда), додає їй соціального досвіду (що об'єктивно існує як елемент культури певного суспільства) і тим самим підвищує рівень її соціалізації. Подальша адаптація індивіда, спираючись на новий, вищий рівень його соціалізації, відбувається ефективніше, дає йому змогу швидше піднятися на черговий рівень соціалізації. Під час сукупної взаємодії індивіда із соціальним середовищем (а от¬же, і впливу індивіда на суспільство в напрямі задоволення своїх со¬ціальних потреб) відбуваються зміни в суспільстві стосовно більшої орієнтації на людину, сукупність її соціальних інтересів. Отже, реалі¬зується другий аспект неподільного процесу соціалізації — соціалі¬зація суспільства. Очевидно, що соціальна адаптація і соціалізація — нерозривні в своїй єдності процеси, які доповнюють один одного й мають за основу (як і будь-яка взаємодія в природі) обмін інформа¬цією, енергією та речовиною, проте різняться як змістовними, так і часовими параметрами.

На нашу думку, викладена концепція соціалізації створює перед¬умови для уточнення місця й ролі соціальної роботи в процесі життє¬діяльності особистості, дає змогу скоригувати (а в чомусь по-новому визначити) цілі й функції соціальної роботи на сучасному етапі роз¬витку нашого суспільства. Насамперед слід урахувати, що адаптивно-розвиваюча концепція соціалізації спирається на взаємодію біологічного, психологічного та соціального механізмів адаптації, що дає змогу орієнтуватись у соціальній роботі на цілісну людину з урахуванням конкретних ста¬нів і відхилень на кожному з рівнів. Ця модель соціалізації охоплює всі сфери життєдіяльності індиві¬да. Тим самим створюються можливості для найповнішої реалізації одного з найважливіших принципів організації соціальної роботи — комплексності.

Крім того, можливість орієнтувати форми та методи соціальної роботи, згідно з різними періодами соціалізації клієнта, повніше за¬безпечить диференційований підхід до організації соціальної роботи. Адаптивно-розвиваюча модель соціалізації на основі механізму засвоєння нових соціальних ситуацій орієнтує на підтримку творчос¬ті та мобільності клієнта, що особливо важливо в період кардиналь¬них змін в усіх сферах життя суспільства.

Концепція розглядає соціалізацію як процес, що впродовж усьо¬го життя людини створює передумови для організації безперервної соціальної роботи.

З урахуванням того, що завдяки ефективній соціалізації можна забезпечити такий розвиток і взаємодію людини та суспільства, які найбільшою мірою спрямовані на самореалізацію індивіда, забезпе¬чення взаємодії людей шляхом соціальних ролей, а також збережен¬ня суспільства, передаючи новим членам цінності та взірці поведін¬ки , роль соціальної роботи можна визначити певними функціями. Розглянемо їх.

1. Соціальна робота разом з іншими інститутами соціалізації сприяє створенню в суспільстві умов для ефективного здійснення соціалізації.

2. Соціальна робота допомагає у виробленні та тренуванні індивідуального адаптивного механізму особистості.

3. Соціальна робота є одним із найважливіших засобів реалізації та оптимізації процесу адаптації як цілеспрямоване управління процесом підтримки розвитку особистості.

Соціальна робота — частина механізму управління соціалізацією, що відбувається під певним соціальним контролем. Допомога в створенні умов для цілеспрямованого систематичного розвитку людини як суб'єкта діяльності, особистості та індивідуальності й становить те головне, що надає соціальній роботі гуманістичного характеру.

Соціалізація ж, у свою чергу, прилучаючи індивіда до соціокультурних цінностей, створює практичне середовище, духовний та предметний простір для соціальної роботи, що надає їй тим самим реального життєвого змісту.

Зауважимо, що адаптивно-розвиваюча модель соціалізації спира¬ється на знання про соціальні механізми адаптації людини, критерії та методику оцінювання ефективності її розвитку. Регулярні кон¬кретно-соціологічні виміри результативності розвитку адаптації да¬ють змогу коригувати процес соціалізації, спрямовуючи допомогу на власне механізми соціалізації. Як бачимо, адаптивно-розвиваюча модель соціалізації охоплює сукупність підстав наукового характеру, які цілком придатні для побудови на цій основі відповідної тео¬рії соціальної роботи. На відміну від інших ця теорія спиратиметься на ідею допомоги клієнту в реалізації чи не найваж¬ливішої складової його життєдіяльності — соціалізації, конкретизу¬ючи характер і зміст цієї допомоги відповідно до характеру складної життєвої ситуації, на адаптацію до якої і буде спрямована соціальна допомога.

Згідно з адаптивно-соціалізаційною теорією соціальна робота допомагає клієнту реалізувати його адаптивну потребу, яка з'явля¬ється тоді, коли виникають труднощі в подоланні нової складної життєвої ситуації, що перевищує адаптивні можливості клієнта, та її освоєнні.

Якщо складність нових життєвих ситуацій не перевищує адаптив¬них можливостей індивіда, процес соціалізації відбувається нор¬мально. Людина нагромаджує власний соціальний досвід засвоєння нових життєвих ситуацій, у неї формується і розвивається індивіду¬альний адаптивний механізм, за допомогою якого вона пристосову¬ється до нових ситуацій, спираючись на підтримку соціалізаційних інститутів у суспільстві.

У разі порушень, деформацій в індивідуальному адаптивному ме¬ханізмі, виникнення ситуацій, що перевищують за складністю адап¬тивні можливості індивіда, чи збоїв у функціонуванні суспільних інститутів соціалізації відбуваються відповідні відхилення та деформації в процесі соціалізації, виникають стреси.

Для подолання стресів, адаптації до кризових життєвих ситуацій індивіду необхідна професійна соціальна допомога. Соціальна робо¬та передбачає необхідну соціальну корекцію з відхилення (або підтримки) індивідуального адаптивного механізму клієнта і в разі потреби полегшення для адаптації власне життєвої ситуації.

Зрозуміло, що розглянута адаптивно-соціалізаційна концепція, як і будь-яка, не претендує на таку, що вичерпує наукові засади соціаль¬ної роботи. Водночас вона має певні переваги порівняно з іншими те¬оріями, а це може позитивно вплинути як на подальший розвиток теорії соціальної роботи, так і на підвищення ефективності п орга¬нізації.

По-перше, ця теорія спирається на природний, об'єктивно-зако¬номірний сутнісний елемент у життєдіяльності людини — процес соціалізації.

По-друге, через поняття адаптивної організації вона логічно вписується в наукову картину взаємодії людини з навколишнім світом.

По-третє, виникають підстави для науково обґрунтованої дифе¬ренціації та конкретизації форм і методів соціальної роботи відповідно до адаптивних можливостей клієнта та завдань соціалізації щодо етапів його життєдіяльності.

По-четверте, з'являється можливість прогнозувати потреби в тих чи інших організаційних формах соціальної роботи відповідно до тенденцій зміни умов соціалізації.

По-п'яте, ця теорія дає змогу цілісно, за єдиною науковою логі¬кою описувати як конкретні, короткочасні складні ситуації (завдя¬ки науковим знанням про адаптацію), так і довготривалі процеси зміни соціальних умов у суспільстві (завдяки науковим знанням про соціалізацію). Отже, ця теорія придатна як для розробки мето¬дології практичної соціальної допомоги, так і для наукового о᬴рунтування соціальної політики.

По-шосте, підвищуються можливості соціального управління соціальною роботою шляхом використання єдиної методології ко¬рекції адаптивної ситуації спільно з адаптивними можливостями клієнта.

Фази становлення

У процесі адаптації особистість проходить три фази свого становлення:

перша фаза (власне адаптація) передбачає засвоєння ціннісних орієнтацій та норм, уподібнення індивіда до інших членів групи. Якщо індивіду не вдається подолати труднощі адаптаційного періоду, у нього можуть розвиватися якості комфортності, залежності, невпевненості, що є причиною породження дезадаптації молодого спеціаліста;

друга фаза (індивідуалізація) породжується між необхідністю “бути таким як усі” і прагненням індивіда до максимальної персоналізації. У випадку, якщо індивід не зустрічає взаєморозуміння, у нього можуть складатися якості негативізму, агресивності, що викликає деіндивідуалізацію;

третя фаза (інтеграція) детермінується суперечностями між прагненнями індивіда бути ідеально представленим своїми особливостями в соціумі, з одного боку, та потребою соціуму прийняти, підтримувати і культивувати тільки ті індивідуальні особливості індивіда, які сприяють розвитку його як особистості у групі, з іншого.

Якщо суперечності не усунено, то наступає дезінтеграція, що призводить до ізоляції особистості, або неприйняття її групою. Професійна адаптація вимагає не стільки пристосування до умов життєдіяльності, скільки розвитку особистості, збагачення її творчої індивідуальності. Про успішну адаптацію можна судити не лише за пристосуванням особистості до конкретних умов життєдіяльності, але й за її включенням у широкий спектр суспільних відносин.

Висновки

Отже, основним завданням адаптації є забезпечення самовизначення особистості в суспільстві, у групі на основі найбільш суттєвих особливостей індивідуальності. Причому взаємостосунки в ланцюгу “група-особистість” знаходяться в органічному взаємозв’язку. З одного боку, група, знаючи сильні та слабкі сторони своїх членів, здатна підтримати людину в різних ситуаціях, а з іншого – у колективній діяльності і спілкуванні індивід стверджує свою індивідуальність та інтегрується з групою.